Однієї ночі під час чергового зорепаду в квітник до Настуні щось легенько
гепнуло, а довкілля вмить заграло різнобарвними кольорами.
- Ой, це, мабуть, світлячки прилетіли, - подумала дівчинка, зручно вмощуючись в
теплому ліжечку.
Прокинувшись вранці, вона виглянула у вікно. Сонечко піднялося вже
високо, а біля квітника відбувалося щось незрозуміле. Кіт Митько до чогось чи
до когось принюхувався, вигнувши хвіст, наче готувався до оборони.
Настуня босоніж швиденько вибігла на подвір'я, щоб
не налякати кота, тихенько підійшла до квітника - і від побаченого враз
завмерла! Посеред клумби, притулившись до стебла декоративного соняшника,
сиділо маленьке гарненьке створіння і перелякано озиралось довкола.
- Ти хто? - тихенько запитала дівчинка.
Не почувши відповіді, продовжила:
- Ну, добре, буду називати тебе Квіткозавриком, а оскільки я живу на Поділлі,
будеш Квіткозавриком Подільським!
Настуня простягнула руки до тваринки, яка вмить вправно
вмостилася на долоньках. Кіт, щось незадоволено муркочучи
собі під вуса, потерся об ноги дівчинки - і гайнув на
полювання.
Тим часом Настуня уважно розглядала
Квіткозаврика, який, примостившись на колінах, спритно заховався у
складку її платтячка.
- Хм… Як же ти потрапив у мій квітник? В нашій окрузі таких, як ти,
немає...
Дівчинка поклала малечу в кишеньку
платтячка, а сама почала старанно обстежувати клумбу. Під листком примули помітила якийсь шнурочок, подібний до зарядного пристрою. Настуня легенько смикнула за нього - і витягнула з-під листка щось
маленьке, розміром з гудзик до сорочки, й ще якісь шматочки білого кольору,
схожі на кульку чи мініатюрний скафандрик.
- Що б це могло бути? Мабуть, якийсь радіопристрій…
Не встигла вона ще щось придумати, як Квіткозаврик лапками обережно взяв з рук
дівчинки "ґудзичок" і засунув собі в вухо, а шнурочок так і залишився
теліпатися по його животику. Дівчинка так швидко піднялась на ноги, що
її маленький незнайомець знову ледь не гепнувся в квітник! Врятувала складочка на платті, за яку він встиг зачепитися лапкою.
Це мале створіння було таке гарненьке, що дівчинка мимохіть замилувалася
ним.
- Який же ти красунчик, Квіткозаврику! - прощебетала вона, і її маленький гість
усміхнувся, та так життєдайно, що знову навколо них виникло дивне сяйво.
З хатинки вибігла сестричка Стефанка, яка була старша
на кілька років.
- Що це ти в подолі приховуєш? - поцікавилася вона.
Дівчинка трішки розгубилася, бо ще не визначилась, чи варто показувати
комусь Квіткозаврика (а що, як йому це не сподобається?).
- Та я тут квітничок від бур'яну почистила, а траву ось каченятам несу,
- пробелькотіла Настуня і шмигнула до хлівця, в якому жили каченята.
Стефанка тільки махнула вслід рукою, мовляв, постривай, але
сестричка цього вже не бачила, тому що зникла за будинком.
- Давай я тебе поки що в сіннику заховаю, туди зараз мало хто
навідується, а за годинку повернуся. Згода? - запитала вона, не
сподіваючись отримати відповідь.
Її здивуванню не було меж, коли почула:
-Згода!
-Хто це сказав?- поцікавилася вона, озираючись довкола.
-Та не крутись ти, це я сказав, Квіткозаврик! Здається, так ти мене назвала?
Очі дівчинки округлились від здивування, а
Квіткозаврик лише чемно усміхався. Опинившись у безпеці та вдихнувши
запашні аромати висушених трав, заврик розправив свої жовто - зелені крильця,
наче хотів злетіти, але, насправді, він робив звичайнісіньку зарядку. Тут йому
було затишно і просторо!
- Якщо хтось тебе потурбує, ховайся ось сюди, - Настуня вказала на
плетену корзину. - Принаймні, тут тебе точно ніхто не побачить, зате я зможу
легко знайти.
Дівчинка весело побігла до клумби, помилувалася
танцем метеликів, які з самого початку спостерігали за нею та Квіткозавриком, і
гайнула до бабусі.
Після сніданку, збираючи з сестричкою врожай полуничок, вона
відчула, ніби за нею хтось слідкує. Краєм ока зиркнувши в бік кущів троянд,
дівчинка ледь не впала. Звідти, щасливо посміхаючись, махав лапкою
Квіткозаврик, і їй нічого не залишалося, як про все розповісти Стефанці.
Спочатку та не повірила:
- Ну, і вигадниця ж ти, сестричко! Це ж треба таке
нафантазувати! Може, це ящірка під квітами вмостилась, а ти вже цілу історію
придумала!
- Ось як! - ображено надула губки Настуня. - Значить, виходить, я брехуха?
Прийдеться тобі просити у мене вибачення!
Стефанка тільки усміхнулась у відповідь, продовжуючи збирати
полуниці, а молодша сестричка тим часом пішла до троянд.
Квіткозаврик виглядав
щасливим. Його тільце світилося зелено- жовтими кольорами, майже не
відрізняючись від кущів, вушка стирчали над квіткою, до якої мордочкою
він притулився так, наче то була мрія всього його життя!
- Я ж тобі наказувала нікуди зі схованки не виходити, а ти мене не послухав,
- пожурила Настуня Квіткозаврика.
- А що мені залишалося робити, якщо раптом прийшов чотирилапий
хвостатий монстрик, отой, з квітника, і почав обнюхувати. Я
не рухався до тих пір, поки він мене не лизнув. Тут я й не
стримався, прийшлось вилетіти зі сховища... А надворі он яка краса!
Вибач, але назад туди я не полізу,- категорично заявив заврик і
прийняв гордовиту позу, задерши мордочку доверху, а лапкою підперши свій
гладенький животик.
Виглядав він так кумедно, що Настуня голосно засміялась!
- Чого це тобі так весело? - гукнула Стефанка. - І чому це тільки я
збираю полуницю, а ти розважаєшся?
- Ну ось!- звернулась дівчинка до заврика.- Тепер прийдеться тебе з
сестрою познайомити, а що буде далі, навіть не знаю... Будь ласка,
хоч трохи помовчи спочатку, щоб вона не перелякалась, бо мені просто не повірить.
Заврик щасливо усміхнувся і пропищав своїм тоненьким
голоском:
-Так, стає все цікавіше… Ну, пішли, - і за мить він вже вмостився прямо
на полуницю, що красувалася у відерці, бо був всього лиш сантиметрів
десять заввишки.
- Пішли, - неохоче пробурмотіла і Настуня.
Підійшовши до Стефанки і легенько торкнувшись
її плеча, вона мовила:
- Ось, знайомся, це Квіткозаврик Подільський.
Дівчинка виставила поперед себе відерце з полуницею та Квіткозавриком. Стефанка
аж очі протерла, спантеличена тим, що побачила, а потім накинулась на Настуню:
-Ти чого мені голову морочиш? Де ти взяла цю іграшку?
- Це не іграшка! Квіткозаврику, знайомся: Стефанка, моя сестра.
Квіткозаврик усміхнувся так, що аж показав рядочки
білих зубчиків, та чемно простягнув лапку, торкнувшись руки Стефанки.
- Привіт, - ввічливо привітався він.- Я прибулець з планети Заврия, і не
треба мене боятися. Дівчатка, я вам зараз все поясню.
Стефанка зніяковіло вибачилась перед сестрою, яка
запропонувала піти у затінок, де їх ніхто не зміг би потурбувати. Всі
дружно погодились. Маленький гудзичок так і стирчав з вушка Квіткозаврика, а шнурочок,
очевидно, слугував антеною.
- Ось послухайте... Минулої ночі ми з братами - завриками бавились
в міжпланетному просторі. Під час зорепаду моя кулька була пошкоджена, але мені
вдалося успішно приземлитися. На щастя, то був ваш квітковий сад. Кулька -
кораблик розлетілась на дрібні шматочки, а я - без жодної подряпинки,
навіть вушний апарат- перекладач вцілів! Дякую, що знайшла,- звернувся він до
Настуні.- Без нього я не зміг би з вами спілкуватися. На
нашій планеті росте дуже багато квітів, тому, мабуть, мій кораблик,
відчувши аромати вашого саду, і летів саме сюди, шукаючи
порятунку. Тут я виглядаю зовсім маленьким, а вдома ми набагато більші! Зате тепер я легенький, і можу літати! Мені у вас подобається, от
тільки той кудлатий (он він, за нами знову шпигує) від мене не відстає...
- Та ти його не бійся, це кіт Митько, він добрий, просто розуміє,
мабуть, що ти - прибулець. Ось побачиш, ви обов’язково подружитесь! - сказала Настуня.
- Котику, іди до нас!
Кіт Митько поважно, тримаючи хвіст трубою, підійшов до дівчаток
і, з недовірою зиркнувши на Квіткозаврика, сказав своє "няв". У
відповідь заврик також відповів: "Няв".
Очевидно, так вони привіталися.
Сестрички зрозуміли, що пристрій у вусі заврика дублює та перекладає мову
не тільки людей, але й тварин.
- Оце так дива!- вигукнула Стефанка.- А чим же ж тебе нагодувати?
- Ми травоїдні істоти. Зазвичай мені потрібно дуже мало їжі. На
моїй батьківщині ми п'ємо воду з джерела або вранішню росу. Знаєте, наші планети
дуже схожі, але там немає таких істот, як ви.
- Квіткозаврику, ти такий дивний! Ми - люди! Я- дівчинка Анастасія, а це - моя
сестричка, дівчинка Стефанія. А ось кіт Митько, - затараторила Настуня.
- На нашій планеті Земля дуже багато
цікавого, так що ласкаво просимо в гості! Маємо лише велике прохання: не
розмовляй з незнайомцями, будь обачливий, бо, гляди, вскочиш в
халепу. Тебе можуть викрасти і проводитимуть всілякі наукові
досліди. А ти ж хочеш повернутися додому?! Отож, веди себе чемно, зайвий раз не
висовуйся. Тепер трішки зачекай, ми ретельно обстежимо квітник, може, ще щось цікаве
знайдемо. Біля тебе ж залишимо нашого котика. Можеш, накінець, поласувати
ось цими червоненькими ягідками, вони дуже смачні. Стефанко, пішли
швиденько у садок, доки бабуся туди не заглянула.
Поки сестрички нишпорили в квітнику, Митько вирішив показати Квіткозаврику довкілля .
- Мур, мур, - розпочав він бесіду. - Залазь швидше мені на спинку і прикрийся
моєю шерстю, щоб тебе ніхто не зміг побачити. Я покажу тобі свої улюблені
місця. Тільки тримайся міцніше, щоб я тебе не загубив!
- Няв, поїхали,- проспівав заврик, зручно вмостившись на спинці у Митька.
- Спочатку гайнемо до ставка, там я полюбляю спостерігати за рибками, а буває,
що і впіймаю… Смакота!
За хвилину приятелі були вже на місточку, посеред очерету.
Заврик примостився поруч з котом і з цікавістю розглядав місцевість. Рибки
плавали в теплій прозорій воді, їх було дуже багато!
- От бачиш,- облизуючись, промуркотів кіт,- я тобі правду казав. А тепер
- дивись, що буде…
Митько кігтиками зірвав листок очерету і, встромивши його в воду
якраз посеред табунця карасиків, завмер. Рибки перелякано шугнули
врізнобіч, та кіт не здавався, причаївся і вичікував… Заспокоївшись і не
відчуваючи небезпеки, карасі знову почали весело плескатись навколо його лапки
з листочком. Шерсть у кота враз стала дибки! Ще мить - і він вже
витягував з води рибку! Поклавши здобич на місток, кіт великодушно
промовив:
- Сьогодні я ще не зголоднів, тож ми її відпустимо! Няв!
Заврик обережно підійшов
до рибки.
- О, та у неї майже така ж луска,як і у нас на нашій планеті, тільки дуже
слизька,- сказав він, торкнувшись лапкою карасика. - Няв!Гаразд, поверни
його у воду!
- Няв, добре,- муркнув Митько і, махнувши хвостом, скинув рибку у
ставок. - Тепер пішли на полювання!
Заврик знову забрався на спину кота, і вони
почимчикували до гаю, який виднівся неподалік.
-Тримайся міцніше, - попередив він приятеля, а сам, припавши до землі,
поповз до куща, на мить завмер… та раптом як підскочить!
Квіткозаврик аж заціпенів від несподіванки! Глядь,- а
Митько вже тримає в своїх лапах горобчика, що замріяно сидів
на кущику і не помітив, як до нього підкрався кіт…
-Няв, бачиш, який я спритний, - похвалився він заврику, котрий, тим часом,
поправляв у вушку апарат - гудзичок.
Витягнувши лапку із шерсті кота, заврик обережно погладив пташку. Вона, бідолашна, зі страху аж тремтіла.
-Ти ж її відпустиш? –запитав.
- Няв, звичайно, відпущу! Це я інколи так розважаюсь, щоб не зажиріти і не
втратити форму, - задоволений успішним полюванням, відповів кіт,
відпустивши горобчика на волю.
- У вас тут дуже гарно, - мовив заврик, - а ти дуже добрий!
- Так, це тому, що я живу в сім’ї, яка мене любить і годує. Інші
коти змушені полювати, щоб вижити...
Раптом здаля почулися голоси дівчаток, і Митько з
Квіткозавриком щодуху помчали до них.
-А де заврик?- запитала Настуня.
Кіт перелякано заметушився, мовляв, він же
щойно був поряд.
А щасливий Квіткозаврик вже сидів
на плечі у Настуні.
- Втихомирся, я тут!- радісно вигукнув він.
Друзі зручно вмостились на травичці. Стефанка
тримала на долоньці ще якийсь маленький блискучий шнурочок.
- Ось, дивись, що ми ще знайшли в квітнику, - мовила вона, протягуючи руку до Квіткозаврика.
Від радості той аж крильцями затріпотів.
- Друзі, ви мене врятували! Зачекайте хвилинку,- сказав заврик.
Тримаючи в лапці шнурочок, він змахнув
крильцями - і злетів на верхівку височезної тополі, що росла неподалік.
Друзі розгублено мовчали, очікуючи, що ж буде далі.
Надворі вже починало сутеніти, а заврик все ще не появився.
- Та ж ось він, летить!- радісно вигукнула Настуня.
Опустившись на долоньку дівчинки, заврик щасливо промовив:
- Сьогодні вночі знову буде зорепад, і мої брати прилетять за мною. Вони
впіймали мій сигнал! Я чекатиму їх ось на цьому дереві, а поки що ще трішки побуду з вами. Скуштую,
нарешті, ваших ягідок.
Дівчатка побігли додому, залишивши заврика з
котом - охоронцем. Незабаром вони повернулися з маленькою
пляшечкою, в якій була джерельна вода для гостя.
Надворі вже зовсім стемніло. Сестри розпрощалися з
Квіткозавриком Подільським, побажавши йому щасливого повернення додому, а він
розчулено дякував їм за допомогу і гостинність. Кіт Митько пообіцяв охороняти його до самого
відльоту на планету Заврия.
Вночі дівчатка довго вдивлялися
в зоряне небо: десь там, далеко у Всесвіті, живе їх маленький друг
Квіткозаврик Подільський. Теплі спогади про нього назавжди залишаться таємницею
трьох сердець: Анастасії, Стефанії та кота Митька.
Доброта рятує Світ, а дружба творить дива!
Автор:Галина Рибачук-Прач
Художник:Наталія Луценко
