Кардинальський перстень, або несподівана розмова (продовження)
Два дні пролетіли тихо і без пригод.
Білий сусідський кіт щодня навідувався на гостину. Марта помічала, що фрау
інколи стала посміхатися. Але щось в цій історії її все ж насторожувало… Було
цікаво, чому та жінка з парасолькою, живучи буквально за стіною, ніколи навіть
не зателефонувала фрау Ульріці? Незвично якось... Марта, зазвичай, хоч інколи,
та спілкувалася з сусідами. Часом, зринали і не зовсім приємні спогади, але
погане забулося, а життя продовжувалось... Здається, тут криється якась
таємниця...
«Сьогодні напрочуд сонячно! Напевно,
пора б уже хоч трішки насолодитись прогулянкою по місту,- подумала вона .- Повідомлю
про це фрау після обіду, та й піду собі спокійно». Десь о пів на другу годину
дня Марта, оповістивши фрау, вийшла, нарешті, в місто. І що ви думаєте - на зупинці
стояла сусідка, вбрана в довге чорне пальто, капелюшок та черевики бордового кольору
- такого ж, як і парасоля, на яку вона спиралась. Чемно привітавшись, Марта
стала осторонь в очікуванні транспорту, краєчком ока позиркуючи на фрау .
Несподівано жінка, навіть не дивлячись у її бік, спитала: -Що, діти Ульріки
знову кудись втекли на відпочинок?
-Чому втекли? Поїхали,-відповіла Марта
-Втекли, втекли ! Вони частенько так
роблять, бо витерпіти цю жінку більше двох місяців неможливо!- загадково усміхнувшись,
промовила фрау. Потім додала: -Мене звати Хайдрун, фрау Хайдрун, або Хайді, а
Вас?
-Марта, просто Марта.
-Як вам там живеться?
-Та,наче, все добре. Ще трішечки,
і я поїду додому.
-Он як! - здивувалась та. Марта
промовчала.
-А Ульріка сказала, що я її сестра?
Тепер настала черга дивуватись Марті: вперше за весь час вона почула про
сестру. "О, це вже цікавіше!"- подумалось, та оскільки німецькою вона
володіла не досконало, то промовчала, але про здивування красномовно сказав
вираз її обличчя !
Тим
часом, із - за рогу вигулькнув бусик, і вони мовчки пройшли в середину,
привітавшись з водієм.
Їхали мовчки. Водій чемно та голосно оголошував всі зупинки. Ось і
Вільгельмплац. Фрау Хайдрун вийшла першою, Марта - слідом за нею. Розмахуючи своєю
парасолькою і взявши Марту під руку, сусідка повела її в напрямку старого
католицького костьолу.
Присівши за столиком кав’ярні та замовивши по філіжаночці кави, фрау ,
довірливо нахилившись до Марти, почала свою розповідь. Відчувалося, що їй дуже
хотілося з кимось поговорити, а заодно, зняти якийсь тягар зі своїх плечей.
Виявилося ось що. Ставши дорослими, дівчата закохались в одного і того ж
юнака, але , звичайно, він міг одружитися лише з однією із них. Нею і виявилась
фрау Хайдрун! Молодша ж сестра, фрау Ульріка, і по сьогоднішній день не змогла
пробачити тій, що вибір впав не на неї. Як виявилось, чоловік фрау Ульрики був
хорошою людиною, і тихцем завжди спілкувався з сусідами, а сама вона лютує і по
цей день, хоч обох чоловіків вже давно немає на цьому світі! Так як обранець
фрау Хайдрун був ветеринарним лікарем, і в їхньому домі завжди жили якісь
екзотичні тварини, любов до них передалась від батька синові. В ту жахливу ніч
саме він заганяв рептилію до клітки, і вже наступного дня повернув тваринку до
місцевого заповідника, оскільки вона стала небезпечною в домі. Залишився лише
кіт, який і повадився ходити в гості до сусідки. Фрау Хайдрун розповідала про
все пошепки, озираючись, чи, часом, ніхто не підслуховує. Виявляється, ніхто з
мешканців міста й не здогадувався , що ці дві фрау - сестри. Навіть коли
померла їхня мати, фрау Хайдрун була вимушена стояти осторонь, щоб, бува, не
накликати лиха. Приголомшена Марта механічно пила каву, уважно слухаючи
розповідь старої фрау. Почуте було жахливим: цей біль, з одного боку, і
ненависть, з іншого, руйнували зсередини життя сестер. Так от чому фрау Ульріка
була завжди чимось не задоволена і сварлива: спомини про молоді роки не дають
їй спокою ще й досі. Повернувшись додому, Марта застала стару жінку в компанії
білого кота. На мить здалося, що її обличчя ніби подобрішало і просвітліло - чи
то як відбиток білизни кота, чи то, нарешті, щось насправді добре засіялось в
душу…
Відтепер сусідський кіт гуляв, де хотів, вся територія біля будинку була
його, і ніхто не смів кидати у нього костуром. А кардинальський перстень знову
спокійнісінько лежав у дерев’яній, мабуть, такого ж віку, як і сама фрау,
коробочці, зберігаючи таємниці життя кардинала. Таємниця ж життя самої фрау уже
стала відомою Марті. Завтра повернуться діти Ульрики - і, нарешті, Марта зможе
спокійно поїхати додому!
Нічого, нічого вічного немає у земному житті, все минається… Хочеться
надіятись, що, до відходу у вічність, сестри, нарешті, помудрішають та зможуть,
помирившись, обійнятись.
Але не все сталося так як думалось...
Море штормить. То неначе регоче,
