Біжать, спішать кудись мої роки...

Стискає груди напівсонне місто

Я повертаюсь у свої світи -

Де мама з татом. Й відра з коромислом…

Он стежечка протоптана у двір-

Зростали ми у нім такі щасливі,

Й плекали казку із красивих мрій

Та весело з батьками гомоніли...

Знов бачу: бджілок невгамовний рій

Літає у вишневому суцвітті,

Між оксамитами зелених берегів

Лілеї білі у воді розквітли...

Ген там, у полі, синьоокий льон

До мене наче простягає крила.

Вже вітерець почав свій марафон-

Й сукенка на мені, немов вітрила…

Босоніж знову росами пройдусь,

Роки залишу у траві шовковій,

Й до рідної берізки притулюсь,

Бо з нею півстоліття ми знайомі.

Літа, спиніться, пригальмуйте час,

Потішитися дайте сходом сонця!

Багато є у заході прикрас,-

Та сонечко так радує в віконці!

#ГалинаРибачукПрач

30.03.2020

Маленький мандрівник

 У твоїх долонях

У твоїх долонях
Пелюстки квіток,
А на моїх скронях -
Мов туманів шовк...
За тобою, любий,
Стелиться печаль,
І стискає груди
Невимовний жаль.
Сяють твої очі, 
Наче дві зорі- 
Це ж я їх щоночі 
Бачу у вікні. 
Вже твоя домівка- 
Маревом в світах, 
А моя стежина - 
Маками в житах. 
Йдуть круті дороги 
Тихо в забуття. 
Я молюся Богу, 
Вдячна за життя.

#ГалинаРибачукПрач

Животворні крила

Животворні крила для мого життя
Доленька вділила - дяка, що дала...
Злети і падіння, радість та журба-
Все поперемінно доленька несла.
 
Гіркими сльозами  вмилася  не раз,
Та жила надія: прийде кращий час...
Кожна крихта хліба, ділена навпіл,
Зберігала віру, додавала сил.
 
Роки пролетіли вітром по Світах..
Кожен пам'ятає свій життєвий шлях,
Бо не стерти пам'ять, літа не вернуть...
Глядь - вже й час надходить вирушити в Путь...
 
Дякуючи Богу, рідна є земля:
Зболена, печальна - та зате своя!
Як в тяжку годину віру не згубить,
Зберегти надію, крил не загубить?....

 

#ГалинаРибачукПрач 

#Крила  #Віра

Дівчина берізка

Дівчина берізка
(із циклу оповідки від бабусі Марусі) 

Теплого, весняного недільного дня по обіді, сусідські дітлахи прибігли до бабусі Марусі на подвір’я. Майже під самим порогом, біля хатинки росла височезна береза. І коли зривався сильний вітер то здавалося, що вона ось, ось зламається та рухне долу. У Марусі біля берези стояло, замість стільчиків, декілька кремезних пеньків на яких малеча полюбляла сидіти. Ось і сьогодні вони розсілися на пеньочках наче пташенята на гілці й приготувалися слухати щось цікавеньке.
Антон, допитливий сусідський хлопчак, спитав у бабусі, яка тим часом примостилась на порозі хатинки: «От у вас така височезна береза, а соку ви з неї не берете, чому?» Бабуся усміхнувшись на мить задумалась, ніби щось пригадуючи…
- То дитинко не сік, то сльози берізки… Так, кажуть що він корисний, але як можуть бути корисними сльози… Хоча, вони у неї солодкі й у війну, весною, напували ними спраглих від втоми та голоду людей. Колись моя прабабуся розповіла мені оповідку,- промовила вона й зітхнувши продовжила:
- Було то дуже давно. В одній родині підростала дівчина. Та така гарна, що очей було не відвести. От коли вона стала дорослою і була на виданні, проїжджали через те село військові чужинці вже й запам’ятували чиї вони були, так багато їх проходило їхніми землями. Ховалися від чужинців хто де міг. Одяг тоді носили полотняний, зазвичай білий, або сірий. От батьки, щоб сховати свою єдину доньку, вимазали чорною сажею її сорочку, наче стовбур у дерева, та стала вона між кущами, зеленими гілками прикрившись, так щоб непомітною бути. Тоді спалили ті чужинці багато осель, шкоди великої наробили, та дівчинку ніхто й не помітив. А коли все стихло, вийшла вона з тієї схованки, а ні хати, ні батьків нема. Все знищили нелюди, а батьків у полон забрали. Гірко заплакала дівчинка, сльози котилися з очей як горохові зернята, і котрі на землю падали вмить деревцями проростали, та такими ж гарними й стрункими як дівчинка. Їхній стовбур був вкритий білою корою з чорними як сажа смужками, точнісінько як у дівчини на сорочці, а гілочки були тоненькі й спадали донизу наче її розпущене волосся… З того часу дівчину ніхто більше не бачив, а дерева виросли високі та гарні, хто з вцілілих мешканців ходив в інші краї то оповідали, що бачили й там такі дерева, може то вони також зі сліз красуні – дівчини  виросли… Хто зна… Відтоді кожну весну берізки, їх так нарекли, пускають сік, наче плачуть чистими, безневинними сльозами дівчини - берізки, котра втратила найдорожче, але залишила для нащадків ось такі красиві, ніжні дерева. Але люди приносять їм страждання, добираючись до серцевини забирають життєві сили.
Бабуся дотягнувшись рукою до деревця, ніжно погладила його по стовбурові, начебто перед нею дівчина - красуня з тої давньої легенди.
- Сумна історія,- промовив Антон.
- Так, - підтвердила рудоволоса дівчинка,- але вона вчить, що дерева потрібно оберігати, бо вони живі. І якщо вони усі загинуть, то і життя на нашій планеті зникне. Правда ж бабусю?
- Так, дитинко, так,- ствердно кивнувши головою підтвердила бабуся, пригощаючи маленьких гостей пиріжками.

2020, березень.

#ГалинаРибачукПрач  #казкипроберезу #оповідки

Марусин дуб

Під Марусиним дубом і сьогодні було гамірно. Сонечко сіло так низенько, що здавалося вже за мить поцілує землю. Дітки вмощувалися зручніше хто де: на стільчику, подушечці з сіна, камені, пеньочку та просто на старенькому килимку ближче біля бабусі, яка відклала своє плетиво, чекаючи поки всі вгомоняться.
- Бабусю, а чому цього дуба Марусиним кличуть?- запитала рудоволоса дівчинка, що сиділа на килимкові. Бабуся, на хвильку задумавшись, розпочала свою нову оповідку:
    Давним-давно, біля лісу, де водилося багато диких тварин розбудувалось велике село.  Неподалік, на вигоні, стояла старенька хатинка.У ній жила-була молода родина в котрої підростало двійко діточок: Маруся та Іванко. Полюбляли дітки гуляти у лісі, а особливо дівчинка. Кожну стежечку знала довкола, але далеко ніколи не заходила. Було у них улюблене місце на галявинці біля кремезного дуба. У його густій кроні приховалося дупло. Коли діти гралися в «схованки» то жоден з них не міг знайти Марусю, навіть братик. Це місце вона тримала від всіх в таємниці. Дівчинка змалечку любила лазити по деревах і одного разу випадково натрапила на це зручне і тепленьке гніздечко. Вона була дуже спритною. Їй одній вдавалося забратися на цього дуба, ото вона і ховалась там частенько.
Та одного разу Маруся не повернулася вчасно додому. Татусь з матусею дуже хвилювались, почало темніти, хижі звірі на полювання виходять, а дитини нема… Іванко також відчував щось неладне, але вдіяти нічого не міг. Батьки пішли шукати та гукати Марусю та все марно.
-А може вона до бабусі чи до когось з родичів подалася ?- раптом зупинившись, промовив тато. Вони кинулись до села, а Іванко залишився вдома біля вікна. До пізньої ночі вони обходили кожну домівку та Марусі ніде не було. Телефонів тоді ще люди не знали, і світла, як тепер, ні в кого не було. Отож батьки дівчинки з каганцями ходили по лісу шукаючи та гукаючи доньку. А малий Іванко так біля віконця і заснув. Пробудило його сонечко та мамин стомлений голос. Малий, протерши оченята вибіг на вулицю. Біля хатинки сиділа заплакана матуся… Хлопчик, наче щось пригадавши, взяв її за руку та повів у гущавину лісу. Стежечка була мокрою та холодною від вранішньої роси, але малий не зважаючи на це, впевнено вів маму за собою.
На стежці, біля кущика, вони побачили намисто, яке носила скрізь з собою Маруся, бо дуже воно їй подобалось. Це був перший подарунок від братика, зроблений власноруч.
- Маруся була тут,- ледь чутно, стривожено, прошепотіла стомлена матуся, - що трапилось з нашою дівчинкою, вона ж бо добре знає ліс і не могла заблукати… Сльозинки знову покотилися по її щоках.
Та раптом Іванко голосно зойкнув! Прямісінько у босу ніжку влучив жолудь. Задерши голівку вгору, він побачив Марусю.
- Он вона!- закричав малий.Мама перелякано глянула на нього, адже він п’ять рочків мовчав, а тут диво, заговорив, та так голосно!Тим часом хлопчик щасливо підстрибував, вказуючи рукою на крону дуба.
- Ось, ось наша Маруся! Швидше спускайся вниз, ми тебе усі шукаємо!- гукав він.
Нарешті і мама, оговтавшись, побачила донечку. Дівчинка, мов листочок, тремтіла на дереві, чи то від холоду, чи то від страху, але досить спритно злізла донизу і обхопивши маму ручками, личком втиснулася у її широку спідницю.
- Як ти сюди потрапила, ми всю ніч з татом тебе шукали? Що з тобою трапилося?- тремтячим та щасливим голосом запитувала мама доньку. І Маруся, прийшовши від радощів до тями, повідала таку історію: Вона хотіла назбирати жолудів, та зробити намисто для мами, але щойно вона підняла декілька як почула рохкання та тупіт. Злякано зиркнувши у той бік, звідки почулися звуки, побачила страшне рило, схоже на поросяче. Приголомшена, вона миттю залізла на дерево, у свою схованку. В цю мить величезний табун цих істот вискочив із кущів. Вони голосно рохкали та величезними іклами та лапами рили землю під деревом. 
І тільки тепер мама побачила, що земля під дубом була вся розритою.Міцніше обійнявши доньку та звівши погляд до неба, перехрестилася, дякуючи Богові, що захистив її донечку від небезпеки. Маруся розповіла їм про свою схованку. Сказала, що була сильно налякана потім чи то заснула, а чи може й запаморочилось в голові, бо не почула, коли її гукали батьки. Розбудила вранці її білочка, яка також полюбляла бувати у тому дупельці. Маруся й не зрозуміла, що нічка вже промайнула. Злазити із дуба боялася і як тільки почула, що хтось наче розмовляє, висунула свою голівку з дупла. Жолудь випадково випав з долоньки прямо на ніжку Іванкові.Маруся обійняла братика, зрадівши, що він почав розмовляти. Бо їм обом є про що погомоніти.
Щасливі, але без жолудів вони повернулися до хатинки. Там побачили мешканців майже всього села, які зібрались іти на пошуки дівчинки.
Почувши всю пригоду, один зі старожилів села пригадав, що колись блискавиця влучила в дуба і там появилася розщелина, яка і врятувала Марусю. З тої пори усі і почали називати того дуб Марусиним. Всі дерева довкола, давно пішли на дрова, а Марусин дуб все сипле свої жолуді і по цей день.
Бабуся Маруся, закінчила свою оповідку. Сонечко уже лягало спатоньки. Дітки, подякувавши, також розбіглися по домівках. Лише рудоволоса дівчинка спитала у неї: «А та маленька дівчинка – це Ви?»
Жінка, загадково усміхнувшись, лише погладила дівчинку по голівці, побажавши солодких та кольорових снів.

#ГалинаРибачукПрач

Мамині тюльпани
 
Підняли голівки ніжні первоцвіти
Килимом встеливши хащі лісові.
Мамині тюльпани під вікном розквітли,
Відродившись знову в весняній землі.

Сонечко на призьбу сіло відпочити,
Кицька, в нім пригрівшись, муркотить вві сні.
У садку веснянім - аромати квітів,
Й ніби посміхнулась мама у вікні.

Весна в нашім краї сипле пелюстками,
Спомином зігріта в пам’яті зрина:
Юна ще, кружляю я поміж квітками,
А в пташинім співі мама ожива

 Вечір сховався у ніч

Вечір сховався у ніч. 
Місяць блукає між зорями -
 Вогники ілюзорні 
Світять, мов тисяча свіч, 
Тихо  у річці  пливуть, 
Верби й місточок освітлюють. 
Люди в домівках своїх 
Щастя, напевно, очікують, 
Ждуть, і  хороших новин, 
Діток чекають  повернення- 
Та  серед тисячі слів - 
Звернення, звернення,  звернення... 
А у етері звучать 
Тільки чужі оголошення... 
Чого ж  бажають усі? 
Вірю, що Божого прощення.

 Земля

Зітхає Матінка - Земля 
Від громовиці - канонади, 
Від спалахів лісів, полів, 
Від болю з пущених снарядів, 
Від свіжовиритих могил, 
Де похоронені солдати, 
Бо слізьми скроплені стежки 
В барвінок буде заплітати! 
Зітхає стомлено й мовчить: 
Для крику сил уже не має... 
Від неї голубу блакить 
Туман із згарища ховає...
Горить земля, душа болить! 
Хоч Янгол крила розправляє, 
Аби життя їй хоч на мить 
Продовжить, бо надію має: 
Що світло темряву здолає 
Та мирним ранком привітає, 
Й загоїть рани, відболить.