Дівчина берізка

Дівчина берізка
(із циклу оповідки від бабусі Марусі) 

Теплого, весняного недільного дня по обіді, сусідські дітлахи прибігли до бабусі Марусі на подвір’я. Майже під самим порогом, біля хатинки росла височезна береза. І коли зривався сильний вітер то здавалося, що вона ось, ось зламається та рухне долу. У Марусі біля берези стояло, замість стільчиків, декілька кремезних пеньків на яких малеча полюбляла сидіти. Ось і сьогодні вони розсілися на пеньочках наче пташенята на гілці й приготувалися слухати щось цікавеньке.
Антон, допитливий сусідський хлопчак, спитав у бабусі, яка тим часом примостилась на порозі хатинки: «От у вас така височезна береза, а соку ви з неї не берете, чому?» Бабуся усміхнувшись на мить задумалась, ніби щось пригадуючи…
- То дитинко не сік, то сльози берізки… Так, кажуть що він корисний, але як можуть бути корисними сльози… Хоча, вони у неї солодкі й у війну, весною, напували ними спраглих від втоми та голоду людей. Колись моя прабабуся розповіла мені оповідку,- промовила вона й зітхнувши продовжила:
- Було то дуже давно. В одній родині підростала дівчина. Та така гарна, що очей було не відвести. От коли вона стала дорослою і була на виданні, проїжджали через те село військові чужинці вже й запам’ятували чиї вони були, так багато їх проходило їхніми землями. Ховалися від чужинців хто де міг. Одяг тоді носили полотняний, зазвичай білий, або сірий. От батьки, щоб сховати свою єдину доньку, вимазали чорною сажею її сорочку, наче стовбур у дерева, та стала вона між кущами, зеленими гілками прикрившись, так щоб непомітною бути. Тоді спалили ті чужинці багато осель, шкоди великої наробили, та дівчинку ніхто й не помітив. А коли все стихло, вийшла вона з тієї схованки, а ні хати, ні батьків нема. Все знищили нелюди, а батьків у полон забрали. Гірко заплакала дівчинка, сльози котилися з очей як горохові зернята, і котрі на землю падали вмить деревцями проростали, та такими ж гарними й стрункими як дівчинка. Їхній стовбур був вкритий білою корою з чорними як сажа смужками, точнісінько як у дівчини на сорочці, а гілочки були тоненькі й спадали донизу наче її розпущене волосся… З того часу дівчину ніхто більше не бачив, а дерева виросли високі та гарні, хто з вцілілих мешканців ходив в інші краї то оповідали, що бачили й там такі дерева, може то вони також зі сліз красуні – дівчини  виросли… Хто зна… Відтоді кожну весну берізки, їх так нарекли, пускають сік, наче плачуть чистими, безневинними сльозами дівчини - берізки, котра втратила найдорожче, але залишила для нащадків ось такі красиві, ніжні дерева. Але люди приносять їм страждання, добираючись до серцевини забирають життєві сили.
Бабуся дотягнувшись рукою до деревця, ніжно погладила його по стовбурові, начебто перед нею дівчина - красуня з тої давньої легенди.
- Сумна історія,- промовив Антон.
- Так, - підтвердила рудоволоса дівчинка,- але вона вчить, що дерева потрібно оберігати, бо вони живі. І якщо вони усі загинуть, то і життя на нашій планеті зникне. Правда ж бабусю?
- Так, дитинко, так,- ствердно кивнувши головою підтвердила бабуся, пригощаючи маленьких гостей пиріжками.

2020, березень.

#ГалинаРибачукПрач  #казкипроберезу #оповідки