Під Марусиним дубом і сьогодні було гамірно. Сонечко сіло так низенько, що здавалося вже за мить поцілує землю. Дітки вмощувалися зручніше хто де: на стільчику, подушечці з сіна, камені, пеньочку та просто на старенькому килимку ближче біля бабусі, яка відклала своє плетиво, чекаючи поки всі вгомоняться.
- Бабусю, а чому цього дуба Марусиним кличуть?- запитала рудоволоса дівчинка, що сиділа на килимкові. Бабуся, на хвильку задумавшись, розпочала свою нову оповідку:
Давним-давно, біля лісу, де водилося багато диких тварин розбудувалось велике село. Неподалік, на вигоні, стояла старенька хатинка.У ній жила-була молода родина в котрої підростало двійко діточок: Маруся та Іванко. Полюбляли дітки гуляти у лісі, а особливо дівчинка. Кожну стежечку знала довкола, але далеко ніколи не заходила. Було у них улюблене місце на галявинці біля кремезного дуба. У його густій кроні приховалося дупло. Коли діти гралися в «схованки» то жоден з них не міг знайти Марусю, навіть братик. Це місце вона тримала від всіх в таємниці. Дівчинка змалечку любила лазити по деревах і одного разу випадково натрапила на це зручне і тепленьке гніздечко. Вона була дуже спритною. Їй одній вдавалося забратися на цього дуба, ото вона і ховалась там частенько.
Та одного разу Маруся не повернулася вчасно додому. Татусь з матусею дуже хвилювались, почало темніти, хижі звірі на полювання виходять, а дитини нема… Іванко також відчував щось неладне, але вдіяти нічого не міг. Батьки пішли шукати та гукати Марусю та все марно.
-А може вона до бабусі чи до когось з родичів подалася ?- раптом зупинившись, промовив тато. Вони кинулись до села, а Іванко залишився вдома біля вікна. До пізньої ночі вони обходили кожну домівку та Марусі ніде не було. Телефонів тоді ще люди не знали, і світла, як тепер, ні в кого не було. Отож батьки дівчинки з каганцями ходили по лісу шукаючи та гукаючи доньку. А малий Іванко так біля віконця і заснув. Пробудило його сонечко та мамин стомлений голос. Малий, протерши оченята вибіг на вулицю. Біля хатинки сиділа заплакана матуся… Хлопчик, наче щось пригадавши, взяв її за руку та повів у гущавину лісу. Стежечка була мокрою та холодною від вранішньої роси, але малий не зважаючи на це, впевнено вів маму за собою.
На стежці, біля кущика, вони побачили намисто, яке носила скрізь з собою Маруся, бо дуже воно їй подобалось. Це був перший подарунок від братика, зроблений власноруч.
- Маруся була тут,- ледь чутно, стривожено, прошепотіла стомлена матуся, - що трапилось з нашою дівчинкою, вона ж бо добре знає ліс і не могла заблукати… Сльозинки знову покотилися по її щоках.
Та раптом Іванко голосно зойкнув! Прямісінько у босу ніжку влучив жолудь. Задерши голівку вгору, він побачив Марусю.
- Он вона!- закричав малий.Мама перелякано глянула на нього, адже він п’ять рочків мовчав, а тут диво, заговорив, та так голосно!Тим часом хлопчик щасливо підстрибував, вказуючи рукою на крону дуба.
- Ось, ось наша Маруся! Швидше спускайся вниз, ми тебе усі шукаємо!- гукав він.
Нарешті і мама, оговтавшись, побачила донечку. Дівчинка, мов листочок, тремтіла на дереві, чи то від холоду, чи то від страху, але досить спритно злізла донизу і обхопивши маму ручками, личком втиснулася у її широку спідницю.
- Як ти сюди потрапила, ми всю ніч з татом тебе шукали? Що з тобою трапилося?- тремтячим та щасливим голосом запитувала мама доньку. І Маруся, прийшовши від радощів до тями, повідала таку історію: Вона хотіла назбирати жолудів, та зробити намисто для мами, але щойно вона підняла декілька як почула рохкання та тупіт. Злякано зиркнувши у той бік, звідки почулися звуки, побачила страшне рило, схоже на поросяче. Приголомшена, вона миттю залізла на дерево, у свою схованку. В цю мить величезний табун цих істот вискочив із кущів. Вони голосно рохкали та величезними іклами та лапами рили землю під деревом.
І тільки тепер мама побачила, що земля під дубом була вся розритою.Міцніше обійнявши доньку та звівши погляд до неба, перехрестилася, дякуючи Богові, що захистив її донечку від небезпеки. Маруся розповіла їм про свою схованку. Сказала, що була сильно налякана потім чи то заснула, а чи може й запаморочилось в голові, бо не почула, коли її гукали батьки. Розбудила вранці її білочка, яка також полюбляла бувати у тому дупельці. Маруся й не зрозуміла, що нічка вже промайнула. Злазити із дуба боялася і як тільки почула, що хтось наче розмовляє, висунула свою голівку з дупла. Жолудь випадково випав з долоньки прямо на ніжку Іванкові.Маруся обійняла братика, зрадівши, що він почав розмовляти. Бо їм обом є про що погомоніти.
Щасливі, але без жолудів вони повернулися до хатинки. Там побачили мешканців майже всього села, які зібрались іти на пошуки дівчинки.
Почувши всю пригоду, один зі старожилів села пригадав, що колись блискавиця влучила в дуба і там появилася розщелина, яка і врятувала Марусю. З тої пори усі і почали називати того дуб Марусиним. Всі дерева довкола, давно пішли на дрова, а Марусин дуб все сипле свої жолуді і по цей день.
Бабуся Маруся, закінчила свою оповідку. Сонечко уже лягало спатоньки. Дітки, подякувавши, також розбіглися по домівках. Лише рудоволоса дівчинка спитала у неї: «А та маленька дівчинка – це Ви?»
Жінка, загадково усміхнувшись, лише погладила дівчинку по голівці, побажавши солодких та кольорових снів.
#ГалинаРибачукПрач
Немає коментарів:
Дописати коментар