Подарунки в заметіль

(із циклу"Оповідки від бабусі Марусі")

Після вечері, дітки дружно вмостилися біля ялиночки, що стояла в куточку, і бабуся Маруся почала свою оповідку:

   Одного святкового вечора, коли у домі настала тиша, а на вулиці падав пухнастий сніг, в двері хатинки, що стояла на краю села неподалік лісу, хтось тихесенько постукав… Зима, того року, видалась холодною та сніжною. Заметіль створювала величезні, непролазні кучугури та такі, що приходилося господарям серед ночі розчищати їх, щоб вранці двері могли відчинитися. Так от, господиня тої домівки, а її звали Февронія, або просто Хаврона, Хаврося, прислухалась і промовила до свого чоловіка:

    -Дивно, мені почулося чи то насправді хтось стукає? Хто ж це у таку заметіль до нас навідався…? Та і година вже пізня… Може почулося… Та ні, хтось таки стукає…

-        - Хм, таки стукає, - відгукнувся Тихін, так звали чоловіка Хавросі,- піду погляну, що там відбувається.

Вийшовши у ганок, він потихеньку почав відкривати двері, тай завмер на місці… На розчищеному від снігу порозі лежало зовсім знесилене маленьке оленятко, а над ним схиливши голову стояла  красуня олениця зігріваючи малюка своїм диханням, а копитом розгрібаючи сніг, та поглядаючи стривожено на Тихона.

-        -Отакої, - промугикав господар, - Хавросю, поглянь хто до нас завітав! Думаю, що це неспроста…

Діти почувши якийсь гамір, вибрались зі своїх тепленьких ліжечок та зацікавлено притулились до вікна, намагаючись хоч щось розгледіти. Февронія обережно підійшла до оленятка, щоб добре роздивитись, що ж таке могло трапитись, що горда олениця привела його до людей. Оглянувши тваринку, вона побачила на лапці залізяку…

-       - Ой, Тихоне, так це ж капкан! Знову оті злодюги по лісі нишпорять! Іди мерщій сюди, тільки не злякай їх. 

    Чоловік прихопивши  інструмент уже потихеньку виходив на поріг. І незабаром оленятко, з перемотаною біленькою хустинкою лапкою, лежало у теплому сіннику та дрімало.

-      - Слава Господу, -промовила Хаврося,-  лапка не ушкоджена, лише маленька подряпина.

Мати - олениця низько схилила голову перед господарями, мабуть дякуючи за допомогу. І в цей час небо прояснилося наче вдень, і на ньому діти, що виглядали крізь вікно розмальоване морозом, та їх батьки побачили велике яскраве коло, промені якого сягали землі окутуючи ним Февронію і Тихона, так наче дякували за щирість та доброту. Хустка, якою була покрита голова Хавросі стала зоресяйною і зморщечки, які вкривали ще молоде обличчя, розгладились, а Тихін, посміхаючись від невидимого щастя, зміг розправити свою натруджену від важкої роботи спину. Діти зачаровано споглядали на ці дива, та побачивши, що батьки повертаються в дім, миттю кинулись у свої ліжечка.

Вранці, прокинувшись, усі швиденько поспішили до сінника, але ні оленятка, ні його мами там уже не було. Залишилася тільки біленька хустина, котра стала уквітчана по краях червоними квітами, та шматок металу, що виднівся з під неї та сяяв золотом.  

-Так це ж підкова!- вигукнув господар.

-На щастя,-додала господиня.

  Здивуванню та радості
родини не було меж. І відтоді їх життя зовсім змінилося, вони завжди мали всього вдосталь та щедро ділилися з тими хто цього потребував.

-        Добрі справи завжди повертаються сторицею, а особливо під час Різдвяних свят,- завершила свою оповідку бабуся Маруся і ніжно погладила кожного малюка по голівці, даруючи їм тепло своєї щедрої душі.

@Галина Рибачук- Прач

Світлини : інтернет реурс.Дякую.