Кардинальський перстень
Частина 1.
Невеличке містечко в Німеччині, яке розмістилося майже на
кордоні з Нідерландами, зустріло Марту похмуро. Дивно якось: на вулиці січень місяць,
а замість снігу - дощ… Та не просто дощ - справжнісінька злива! Парасольку
жінка залишила вдома, бо подумалось:«Навіщо зайві речі, якщо на вулиці зима?» З
маленькою валізкою в руках Марта стояла на зупинці автобуса в очікуванні чогось
надзвичайно цікавого або, врешті-решт, просто автобуса, який чомусь не поспішав
з’являтись. Та ось з-за рогу вигулькнув маленький автобус, і дверцята, широко
відчинившись, запросили пасажирів до салону. Стомлена
дорогою, жінка, ввічливо привітавшись та придбавши квиток, назвала зупинку, на
якій мала зійти. Їдучи, спостерігала за місцевістю та одинокими перехожими.
Містечко здавалося зовсім безлюдним. Охайні маленькі будиночки, наче в казці ,
виринали з-під пишної , неприродної для цієї пори року,зелені. Відчувався запах
загадкового, зі своєю довголітньою історією, міста.
Нарешті, потрібна зупинка. Через дорогу поважно,
але доволі швидко, йшла струнка дама похилого віку, одягнена в довге, по самі
п’яти, пальто та капелюх, розмахуючи довжелезною бордовою парасолькою та час
від часу опираючись на неї. На мить Марті здалося, що ця дама вигулькнула з
якогось далекого століття, бо вона доволі гармонійно вписувалася в архітектуру
навколишніх будівель, які зберігали пам’ять про своїх колишніх господарів.
Затамувавши подих, дивилась їй услід в передчутті чогось не дуже приємного,
можливо, навіть чогось містичного.
Ось і номер будиночку, господарі котрого
запросили Марту погостювати та трішки допомогти матері на час їхньої подорожі
до Африки. Краєм ока вона встигла помітити, що загадкова дама зайшла в сусідні
двері…
Нарешті, подолавши тисячі кілометрів, жінка
опинилась в обіймах чужих стін та їх господарки, фрау Вюрст, яка ледве
пересувалась по кімнаті, щось мугикаючи собі під ніс. Познайомившись з
господинею, Марта піднялась в кімнату, яка знаходилась на третьому поверсі.
Страшенно хотілося їсти, але так як час вечері ще не настав, а час обіду вже
пройшов, то залишалося лише чекати. Стомлена, Марта вмостилась на шкіряному
диванчику і заплющила очі. На мить здалося, що вона вдома, але... дійсність
була зовсім іншою…
Знизу донісся якийсь гуркіт: ніби щось впало та
розбилося…
Мов вжалена, жінка вибігла з кімнати і кинулась
по сходинках вниз, де в цей час знаходилася фрау Ульріка. Перед очима
відкрилася неочікувана картина… Скляні двері, через які можна було потрапити на
внутрішнє подвір’я, були навстіж відчинені, фрау махала рукою і погрожувала
комусь металевим костуром. Вітер та дощ зробили свою справу: орхідеї, які раніше
стояли на підвіконні у скляному горщику, тепер лежали на підлозі, перелякано
причаївшись у розбитому склі. Господиня щось голосно викрикувала і аж тряслася
від злоби. Марта тихенько відступила в коридор, чекаючи, коли її покличуть.
За якусь мить вона зі щіткою та совком для
сміття вже збирала рештки розбитого горщика i вислуховувала коментарі до подій,
які трапились.
A відбулося ось що. Фрау декілька разів у день,
не зважаючи на природні катаклізми, відкривала двері, які вели у внутрішній
дворик, точніше, маленьку оазу декоративних, завжди зелених, кущів та квітів:
зима, а здавалося, що кущ магнолії ось - ось зацвіте… Так от, і в цей день
двері були відчинені навстіж, коли раптом до кімнати звідкілясь тихцем забрався
величезний білий пухнастий кіт і вмостився на білому підвіконні біля орхідеї.
Поруч стояв невеличкий скляний столик, на якому красувалась закрита коробочка з
солодощами (дивно, що столик залишився непошкодженим...). Власниця дому, як
виявилось, не терпіла котів, а тут - кіт у кімнаті, та ще й на підвіконні!
Галасу було багато, i шкоди, як виявилось пізніше, теж… Кіт був сусідським,
мабуть, вийшов прогулятись, провідати сусідку: він же і гадки не мав, що таке
трапиться ! Тим більше, у фрау Ульріки були не дуже дружні стосунки з сусідкою,
яка виявилась саме тією жінкою, яка привернула увагу Марти на вулиці. Як результат
відвідин кота - розбитий горщик, зламана орхідея та неприхована лють господині!
Марта, прибираючи,
пошепки молилась, прохаючи утихомирити стару жінку, бо при її і так не цілком
доброму стані здоров’я могло трапитися, що завгодно… Годинник показав пів на
шосту - нарешті, настав час вечері, але після всього пережитого канапки з сиром
та шинкою ніяк не хотіли проковтнутись, та гарячий чай врятував ситуацію.
Раптом, фрау, глянувши на свою руку, зблідла.
Марта завмерла, бо і гадки немала про те, що ще могло трапитись…
- Перстень, мій перстень... - ледве прошипіла
вона. - Де дівся мій кардинальський перстень?
Марта
здивовано дивилась на неї: при чому тут вона - і якийсь кардинальський перстень?
Не допивши свій чай, фрау, як не дивно, дуже швидко піднялася зі свого місця,
випрямилась (виявилось, що вона сантиметрів на двадцять вища Марти) і,
тримаючись за стіни, пішла в кімнату, де щойно трапилася неприємна пригода.
Марта рушила слідом за нею. Фрау Ульріка прискіпливо оглянула столик, який
стояв біля її крісла, потім підійшла до скляного стола, обдивилась підлогу. На
її вимогу Марта вивернула єдину кишеню, яка була в спідниці, та кульок зі
сміттям, зрозумівши, що перстень, мабуть, був дуже цінний. Потім вона вийшла на
вулицю, щоб оглянути подвір’я та забрати костур, котрим хазяйка жбурляла в
кота. Він лежав біля зеленого живого паркану. Огляд території більше нічого не
дав: дрібний дощ заважав детально все оглянути… З
великими труднощами заспокоївши фрау і сповістивши, що займеться пошуками
вранці, Марта, втомлена та пригнічена, зайшла у кімнату, виділену для неї.
Валізка так і стояла, не розпакована. Ні сил, ні настрою займатися чимось не
було. Жінка буквально впала на ліжко і одразу заснула. Снилась їй домівка,
біленька хатинка, навколо неї вишні цвітуть, бабуся виглядає у віконце і
посміхається: мовляв, все буде добре…Та пригоди тільки почалися… Страшенний
гуркіт, стогін і якийсь свист розбудили Марту серед ночі. Вона перелякано
прислухалась, не розуміючи, що діється. Гуркіт доносився знизу. Тихенько
прочинивши двері своєї кімнати, побачила світло і тінь, яка, зігнувшись і
крекчучи, рухалася в напрямку ванної кімнати, а гуркіт ішов від ролатора,
завдяки якому господиня пересувалась,а перекинутий стілець, який чомусь
опинився на її шляху, наробив стільки шуму. Полегшено
зітхнувши, Марта закрила двері і знову вмостилась на ліжку, мріючи поспати ще
хоча б годинку-другу…
…В повній вже тиші почувся дивний свист і писк,
дуже схожий на звуки кажанa. Майнула думка: " Господи, що відбувається?
Взимку ж, ніби, кажани сплять…"
З освітленого вікна третього поверху жіноча тінь
падала прямісінько на подвір’я. Прочинивши вікно, Марта виглянула на вулицю.
Глянувши вниз, помітила, що попід кущами - огорожею рухалась якась істота.
Раптом з дверей на сусідське подвір’я вибіг кремезний чоловік, тримаючи в руках
величезну клітку, в якій від страху трусився кролик - справжнісінький, живий!
Спочатку Марта подумала, що під кущами хтось щось шукає, але ,побачивши кролика
і клітку, зрозуміла, що це, очевидно, якась рептилія, котру хочуть загнати
назад у клітку… Швидко закривши вікно та опустивши штори-жалюзі, тремтячи, як
той кролик, від жаху, вона спостерігала за дійством крізь маленьку щілинку. Ще
з півгодини чолов’яга заманював рептилію кроликом, і, коли вона таки заповзла в
клітку, шипіння і свист стихли. Від пережитого страху Марту кинуло в холодний
піт. Подумалось:"Напевно, треба звідси їхати, і негайно! Але..., що
скажуть друзі? Та ще отой клопіт з перснем… Швидше б уже настав ранок…"
Вранці фрау була не в гуморі: мабуть, перстень
не давав їй спокою. Сніданок пройшов у великому напруженні. Мовчки дожувавши
свої тости, обидві жінки, не змовляючись, підійшли до вікна. Дощ вщух. Сонечко
піднялося вже доволі високо. Марта вийшла на подвір’я, прихопивши з собою металеву
палицю, бо добре запам’ятала події, які відбулися вночі.
Підійшовши ближче до зелених кущів, краєчком ока
зиркнула на вікно сусідів і побачила стару знайому, яка, виявляється,
спостерігала за кожним її рухом. Марта, зробивши вигляд, що розглядає бутони
магнолії, палицею, сантиметр за сантиметром,обстежувала землю під кущами, але
там нічого не було, крім сліду від нічної вилазки плазуна: зім’ята травичка ще
не встигла випрямитись. Жінка, ніби замріявшись, підняла голову – і, о Боже,
прямо перед нею, на самому кінчику тоненької гілочки магнолії, висів перстень,
зовні прикритий листочком, тому зовсім не дивно, що вчора вона не змогла його
угледіти! Сьогодні ж сонечко прийшло на допомогу, і з-під листочка засяяв у
сонячних променях смарагд. Марта, затамувавши подих, повернулась обличчям до
вікна, за яким стояла фрау Ульріка, палицею показуючи на гілку з перснем. З
очей у фрау покотилися сльози.
Марта, обережно, щоб сусідка не помітила, зняла
перстень з гілки, припавши лицем до листочка, ніби насолоджуючись його
свіжістю, а потім повільно пішла в будинок. Віддаючи фрау перстень, вона
помітила в очах старої жінки якусь невимовну радість і тугу водночас. Як
здалося Марті, крім величезного смарагда, знахідка іншої цінності не мала, хоч
на вигляд перстень і був масивним, з цікавим візерунком навколо каменя…
"Хм, - подумала вона, - чому ж все - таки він кардинальський?"
Тим часом, фрау Ульріка, затиснувши перстень в
руці, притулила його до серця, а потім, примостившись у своєму кріслі і трішки
заспокоївшись, почала розповідь.
- Ось бачиш, - сказала вона, показуючи внутрішню
поверхню персня, - тут є особливий знак кардинала!
Марта побачила, що в середині перстень мав
хрестоподібний отвір : мабуть, це і був той знак.
- Як він потрапив до вас? - запитала вона, і
почула цікаву історію. Коли закінчувалася Друга світова
війна, багато храмів Німеччини було зруйновано. Одного дня, під час страшних
обстрілів містечка, на очах у маленької дівчинки загинув її братик. Вона з
мамою забігла в бомбосховище католицького храму. Окрім них, там був чоловік в
чорній рясі, який стояв навколішки і молився, а згодом підійшов до дівчинки,
погладив по голівці, благословив і повісив їй на шию, як оберіг, на шнурочку
перстень. Мама розповідала потім, що це був Кардинал, який невдовзі загинув.
Дівчинка ж все життя, майже вісімдесят років, ні на мить не розлучалася з цим
перснем. А тут таке трапилось! Він просто злетів з пальця, коли вона в гніві
проганяла кота… Не встигла фрау завершити розповідь,
як білий пухнастий кіт знову з’явився біля скляних дверей, але вона його більше
не проганяла. Три дні пролетіли тихо і без пригод. Білий
сусідський кіт щодня приходив на гостину. Марта помічала, що хазяйка інколи
стала посміхатися, але щось в цій історії її все ж насторожувало… Було цікаво,
чому та жінка з парасолькою, живучи буквально за стіною, ніколи навіть не
зателефонувала фрау Ульріці? Незвично якось... Марта, зазвичай, хоч інколи, та
спілкувалася з сусідами. Часом, зринали і не зовсім приємні спогади, але погане
забулося, а життя продовжувалось... Здається, тут криється якась таємниця...
Частина 2
"Сьогодні напрочуд сонячно! Напевно, пора
б уже хоч трішки насолодитись прогулянкою по місту. Повідомлю про це фрау після
обіду і піду собі спокійно",-
розмірковувала про себе Марта.
Десь о
пів на другу, оповістивши фрау, вона вийшла, нарешті, в місто. І що ви думаєте?
На зупинці стояла сусідка, яка знову була одягнута в довге чорне пальто,
капелюшок та черевики бордового кольору - такого ж, як і парасоля, на яку вона
спиралася. Чемно привітавшись, Марта стала осторонь в очікуванні транспорту,
краєчком ока позиркуючи на фрау. Несподівано жінка, навіть не дивлячись у її
бік, спитала:
-Що, діти Ульріки знову кудись втекли на
відпочинок?
-Чому - втекли? Поїхали!- відповіла Марта.
-Втекли, втекли ! Вони частенько так
роблять, бо витерпіти цю жінку більше двох місяців неможливо!- загадково
усміхнувшись, промовила фрау. Потім додала: -Мене звати Хайдрун,
фрау Хайдрун, або Хайді. А вас? -Марта, просто
Марта.
-Як вам там живеться?
-Та, наче, все добре. Ще трішечки, і я поїду
додому.
-Он як! - здивувалась та.
Марта промовчала.
-А Ульріка сказала, що я її сестра?
Тепер настала черга дивуватись Марті: вперше за
весь час вона почула про сестру. "О, це вже цікавіше!"- подумалось,
та оскільки німецькою вона володіла не досконало, то промовчала, aлe про
здивування красномовно сказав вираз її обличчя!
Тим часом, із - за рогу вигулькнув маленький автобус, і вони, привітавшись з
водієм, зручно вмостились на сидіннях. Їхали мовчки. Водій чемно та голосно
оголошував всі зупинки. Ось і Вільгельмплац. Фрау Хайдрун вийшла першою, Марта
- слідом за нею. Розмахуючи своєю парасолькою і взявши Марту під руку, сусідка
повела її в напрямку старого католицького костьолу.
Присівши за столиком кав’ярні та замовивши по
філіжаночці кави, фрау, довірливо нахилившись до Марти, почала свою розповідь.
Відчувалося, що їй дуже хотілося з кимось поговорити і, заодно, зняти якийсь
тягар з пліч. Тут Марта почула ще одну цікаву історію.
…Ставши дорослими, сестри закохались в одного і
того ж юнака, але, звичайно, він міг одружитися лише з однією із них. Нею і
виявилася Хайдрун. Молодша сестра, фрау Ульріка, і по сьогоднішній день не
змогла пробачити тій, що вибір впав не на неї. Як виявилось, чоловік фрау
Ульріки був хорошою людиною, і тихцем завжди спілкувався з сусідами. Сама ж
вона лютує і по цей день, хоч обох чоловіків вже давно немає на цьому світі!
Так як обранець фрау Хайдрун був ветеринарним лікарем, і в їхньому домі завжди
жили якісь екзотичні тварини, любов до них передалась від батька синові. В ту
жахливу ніч саме він заганяв рептилію до клітки, а вже наступного дня віддав
тваринку, оскільки вона стала небезпечною в домі, до місцевого заповідника,
який був неподалік від їхнього будинку. Залишився лише кіт, який і повадився
ходити в гості до сусідки. Фрау Хайдрун розповідала про все пошепки,
озираючись, чи, часом, ніхто не підслуховує. Виявляється, ніхто з мешканців
міста й не здогадувався, що ці дві жінки - сестри. Навіть коли померла їхня
мати, фрау Хайдрун була вимушена стояти осторонь, щоб, бува, не накликати лиха.
Приголомшена Марта пила каву, уважно слухаючи
розповідь старої. Почуте було жахливим: цей біль, з одного боку, і ненависть, з
іншого, руйнували зсередини життя сестер. Так от чому фрау Ульріка була завжди
чимось не задоволена і сварлива: спомини про молоді роки не дають їй спокою ще
й досі.
Повернувшись додому, Марта застала хазяйку в
компанії білого кота. На мить здалося, що її обличчя ніби подобрішало і
просвітліло - чи то як відбиток білизни кота, чи то, нарешті, щось насправді
добре засіялось в душу…
Та не так все сталося, як гадалося…
Частина 3.
Дні для Марти тягнулись занадто довго, і вона з
нетерпінням чекала вечора. До фрау майже щодня приходили то фізіотерапевт, то
косметолог, то перукар. Одного разу в двері подзвонила літня жінка. Фрау,
навіть не запитуючи, хто це, дала Марті двадцять євро і наказала винести їх відвідувачці, пояснюючи, що це - милостиня
для церкви… Марту насторожив вигляд жінки, котра, саркастично усміхнувшись і
сховавши гроші в кишеню, якось дивно глянула на неї.
- А ти що, нова прислуга?- хриплим голосом
запитала вона.
- Ні, я компаньйонка,- сухо, але ввічливо
відповіла Марта, зачиняючи двері, куди співбесідниця миттю всунула свою ногу в
пошарпаному черевикові.
– Я хочу тебе попередити: стережися цієї жінки,-
мовила вона пошепки.
В цю мить з кімнати почувся голос фрау Ульріки
Вюрст, і Марта, випхавши ногу несподіваної гості та замкнувши двері, кинулась
до кімнати.
-Що вона тобі сказала, відповідай швидко!-
голосом, який зривався на крик, спитала фрау.
- Нічого такого, щоб змусило вас хвилюватись, -
перелякано відповіла Марта, коли та, мов величезна глиба, нависла над нею.
-Брешеш, кажи правду!- заверещала фрау, і
книжка, яка лежала на столі, полетіла прямісінько в Марту.
"Ого,- подумала жінка,- ця фрау здоровіша
всіх здорових, і у її - то віці! Правду казала фрау Хайдрун і ця незнайомка:
потрібно бути обережною! А діти, напевно, таки втекли! Ну,начувайтеся! Так мене
підставили…"
Марта вже не слухала, що кричала їй Ульріка, а
книжка так і зaлишилась лежати на підлозі. Піднявшись до себе в кімнату, вона
швиденько почала читати молитву. Вмить все стихло. Поглянувши на годинник, Марта
побачила, що настав час вечеряти, але ніякого бажання піти вниз і допомогти
накрити на стіл, у неї вже не було, та, перехрестившись, вона таки пішла.
Накривали на стіл мовчки. Марта відмовилась від вечері, і, лише чашечкою чаю
зігрівши душу, піднялася в свою кімнату.
Всю ніч їй здавалося, що фрау
підіймається по сходах, і ось - ось ця страшна глиба знову нависне над головою! Ніч
видалася безкінечною, а ранок почався з крику, бо у фрау закінчився крем для
рук, а новий тюбик лежав в іншій кімнаті. Марта, стримуючись, з останніх сил,
принесла їй крем. Грубо рявкнувши «данке», фрау почала змащувати руки… В цю
мить пролунав дзвінок в двері, Марта кинулася було відчиняти, але фрау зупинила
її, промовивши, що нікого в цей час не чекає. Після напруженого сніданку Марта
вийшла на вулицю, щоб винести сміття, але на порозі здивовано зупинилася: на
землі, у великій коробці, стояли квіти: три горщики дуже красивих фіалок. З
коробки стирчав листок паперу, складений навпіл.
Запитавши дозволу у
фрау Ульріки, Марта занесла коробку в її кімнату, а сама вийшла прибрати на
кухні після сніданку. Раптом - знову шалений крик! Забігши в кімнату, Марта
побачила жахливу картину: квіти лежали на підлозі, а з - під них виповзла
маленька чорна змійка! Фрау сиділа бліда,з відкритим, перекошеним від жаху,
ротом, і тільки хриплий крик доносився звідти!
Марта розгублено стояла на порозі, не знаючи, що
робити… Ситуацію врятував білий кіт, який в цю мить з’явився на підвіконні. Вигнувши
дугою спинку, а потім різко стрибнувши на підлогу, кіт сміливо накинувся на
змійку, кігтями притиснувши її до підлоги. Ще якусь секунду вона пручалась,
стараючись вибратись, та марно, бо він міцно тримав її пазурами! Марта,
вхопивши костура фрау, допомогла котові справитись із здобиччю…
В двері дзвонили, на порозі стояли лікарі
медичної допомоги та поліцай, а фрау Ульріка до цих пір щосили тиснула на
кнопку на спеціальному браслеті, завдяки якій можна було в будь - яку хвилину викликати
медичну допомогу і, при потребі, й поліцію.
Поліцейський зайнявся змійкою, а лікарі – фрау
Ульрікою. На Марту ніхто спочатку й не звернув уваги. Кіт був героєм -
рятівником! Коли фрау прийшла до тями, поліцейский приступив до з’ясування
обставин. Змія виявилася маленьким вужиком. Але хто це зробив, хто приніс квіти
і вужика в будинок,- відповіді поки що не було. Фрау щось довго розповідала
поліцейському, показуючи пальцем в бік двору, де жила її сестра.
Марта, зайнята прибиранням розкиданих квітів, не
дуже прислухалася до розмови. Коли все було прибрано, вона, прийнявши
валер’янку, присіла на кухні, пригадуючи події останніх днів… Хто ж намагався
вивести фрау із себе? Чи це якась випадковість…? Але кому це потрібно?
Пригадалася вчорашня непрохана гостя, котра просила милостиню чи для церкви, чи
для себе… Хто вона? Маленькі горщички з фіалками з самісінького ранку… Може,хтось
розраховував, що двері відчинять, а в цей час на вулиці нікого немає… Слава
Богу, кіт вчасно з’явився в кімнаті… Хоч вуж і не отруйний, страх і паніка
робили свою справу…
Думки то народжувались, то знову зникали... З
цього забуття вивів телефонний дзвінок і голос фрау, яка перелякано і доволі
емоційно з кимось віталась… Марта зрозуміла, що хазяйка розмовляє з сином,
розповідає про те, що трапилось вранці, звинувачуючи всіх, крім себе і кота…
Раптом вона замовкла, напевно, тепер говорив син. Марта почула тільки:«О, майн
Гот…»
Поліцейський також уважно дослухався до розмови…
Фрау була у розпачі! Як виявилось, квіти для неї прислав син, завтра вони з
дружиною мали повертатися з відпочинку, і хотіли нагадати про себе... А вийшла
ось така оказія…
Тепер всі сиділи мовчки... А звідки ж взявся
вужик? Фрау звинувачувала свою сусідку, мовляв, це вона все влаштувала…Та Марта
вмить зрозуміла причину його появи. Недалечко від будинку, в якому жили сестри,
знаходиться парк-заповідник. Незважаючи на січень місяць, стоїть тепла дощова
погода, і, хоча в цю пору все змійство впадає в сплячку, мале вуженя, не
погодившись з цим та вирішивши, на свою біду, помандрувати, зранку приповзло якраз
до порога, де й стояла коробка з квітами. Якби фрау дозволила відчинити двері
посильному, цього всього могло б і не трапитись. Марта ламаною німецькою
розповіла свою версію поліцейському. У того на обличчі вималювалась, хоч і
кисла, та усмішка: як то він до цього сам не допетрав? Ця версія , здалося, влаштувала
і заспокоїла всіх. Ще раз перевіривши у фрау тиск та пульс, лікар з медсестрою
повернулись у клініку, за ними пішов і поліцейський...
Коли
Марта рішуче сказала, що з неї досить пригод, і. оскільки діти вже завтра
ввечері повертаються, то наступного ранку вона потягом відправиться додому,
хазяйка якось недобре глянула на неї, але нічого не відповіла. День пройшов
спокійно. Ввечері Марта зібрала свої речі. Минула безсонна ніч.
За сніданком фрау
була особливо веселою і не схожою на себе… "Що б це могло означати
?"- подумала про себе Марта, пригадавши попередження незнайомки бути
обережною… Свої речі вона поставила біля виходу, а сама ще раз переглянула в
кімнаті, чи, бува , чогось не залишила. Спустившись вниз, побачила, що таксі вже
стояло біля дому. Марта одягнула куртку, побажала фрау гарного дня, і, взявши
свою валізку, поспішила до автівки…
Раптом
щось заставило її зупинитись! Вона автоматично засунула руку в кишеню куртки -
і аж оторопіла, витягнувши звідти перстень. Фрау ще стояла з ролатором на порозі,
як Марта миттю кинулась до дверей і поклала перстень в корзинку ролатора. Від
несподіванки обличчя фрау стало червоним, а очі перелякано забігали… Марта ще
раз подякувала за гостинність і мерщій сіла в таксі. Піднявши голову та
глянувши в бік будинку, вона побачила у вікні фрау Хайдрун, яка помахала їй
рукою. Коли з-за повороту вигулькнула поліцейська машина і зупинилась біля
будинку сестер, Марта, щаслива, вже їхала в напрямку вокзалу, де на неї чекав
автобус, котрий відвезе її додому. Вона знову пригадала слова жінки, яка нібито
просила милостиню. Мабуть, вона знала ще якусь таємницю фрау, і та давала їй
відкуп під виглядом милостині. На перехресті, неподалік вокзалу, вона поглядом
зустрілась з тією самою жінкою і привітно помахала їй рукою, дякуючи за вчасне
попередження...
Відтепер сусідський кіт гуляв, де хотів, вся територія біля
будинку була його, і ніхто не смів кидати у нього костуром. Кардинальський
перстень знову спокійнісінько лежав в дерев’яній, мабуть, такого ж віку, як і
сама фрау, коробочці, зберігаючи таємниці життя кардинала. Таємниця життя самої
фрау вже стала частково відомою. Увечері повернуться діти фрау Вюрст, а Марта вже
їде додому!
Нічого, нічого вічного немає в земному житті,
все минається… Хочеться сподіватись, що, до відходу у вічність сестри, нарешті,
стануть мудріші та зможуть, помирившись, обійнятись. Але не все сталося так , як
думалось...
Вже вдома, Марта отримала листа від подруги, що
фрау Ульріка поселилась в будинку для людей похилого віку, так і не
перемовившись словом із сестрою.
Галина Рибачук - Прач
2021-2022р
Стежка долі
Розділ 1
Лісове яблучко
Листячко з дерев уже давно осипалось, але на
старій
крислатій яблуні залишилось одне червоне яблучко з двома
пожухлими листочками по сусідству.
Якщо йти по лісовій стежці, то його було видно здалеку,
і
було те яблучко таке гарне, що ніхто з перехожих не зважувався його
зірвати, порушити гармонію природи.
День видався похмурим. Дівчина з
наплічником впевнено
крокувала стежкою. Там, за лісосмугою, розкинулось невеличке село.
Потяг, на якому приїхала Катерина, вже зник далеко за горизонтом, а
вона поспішала, щоб засвітла потрапити додому. Раптом почула
голосне каркання… Дівчина на мить зупинилась і глянула вгору:
вона стояла якраз під лісовим деревцем з одним єдиним яблучком,
біля котрого на гілці сиділа величезна дивна біла птаха. Катруся ще
ні разу не бачила таку в цих краях, але по голосному «кар…кар…»
зрозуміла, що це і є справжнісінька біла ворона.
Поки вона, розкривши рота і затамувавши подих,
дивилася на
пташку, та своїм гострим дзьобом зірвала з гілочки яблуко ,
злетівши на землю, сміливо пострибала до дівчини,
поклала
свій скарб посеред стежки, змахнула крильми та полетіла в бік села.
Оговтавшись від несподіванки, дівчина з подивом зрозуміла, що
яблуко було зірване вороною саме для неї. Вона підняла його
зі
стежки та, поклавши до кишені, швиденько поспішила додому.
Метрів за десять лісосмуга, яка
відділяла село
від залізничної колії, закінчилась, і перед очима розкинулось вже
зоране на зиму поле, а за ним - село.
Надворі почало швидко смеркатись. Невеличка чепурна
хатинка
стояла обабіч головної дороги і темними вікнами дивилася на
стежку, котра в’юнкою стрічкою пролягла посеред поля: вона чекала
Катрусю щодня ось уже три роки, з того часу, як бабуся
дівчини,
старенька Февронія ( в селі її звали Хаврося), полетіла у
засвіти, і
студентка - третьокурсниця медичного університету залишилася жити
сама.
Бабуся частенько жартувала: «У мене онука
лікарем буде, то я
вже житиму вічно!». Але полишила вона земне життя увісні:
тихесенько, спокійно,
заснула якраз за кілька днів до нового року, залишивши свою
гордість, свою дівчинку, самій справлятися зі всіма проблемами.
Батьків своїх Катруся майже не пам’ятала, жила все
свідоме
життя з бабусею, яку любила до нестями. Тепер потрібно було вчитись і
жити далі. Ось і сьогодні вона, студентка вже шостого курсу, як
завжди, поспішала з міста додому... а тут така цікава пригода!
Відмикаючи замок на дверях, вона
подумала, що потрібно буде
розпалити у грубці та приготувати щось поїсти, бо дуже
зголодніла.
Катруся була сьогодні на чергуванні у лікарні, де
підробляла
спочатку молодшою медичною сестрою, а після четвертого курсу -
медсестрою. З самого ранку бажаючих попасти на прийом до лікаря
було багато, і тепер дівчина відчувала втому, але іншого виходу
вижити та ще й вчитися у неї не було, бо стипендії ледве вистачало
на проїзд та плату за світло і дрова, які приходилось
купувати.
Швиденько розтопивши грубку та
поставивши чайник на
електричну плитку, Катерина згадала про яблуко, яке тихенько
дрімало в кишені куртки.«Мабуть смачне», - подумала вона, миючи його. А
воно, вдячне, аж вигравало різнобарв’ям червоних відтінків. Свист
чайника відволік її від спогаду про дивну зустріч на лісовій стежині.
Коли вже аромат трав’яного чаю закружляв по маленькій затишній
оселі, Катруся, знову згадавши про яблуко, залишила його на потім,
бо чай з нашвидкоруч приготовленими канапками вже аж просився до
рота,а в шлунку йшла революція!
Присівши з філіжанкою чаю та тацею з
канапками біля вогню,
дівчина, смакуючи, в думках знову повернулась до сьогоднішньої
зустрічі.
-- Може, та ворона все ж була чорною ? - жуючи чергову канапку
розмірковувала сама з собою Катерина.- Я ж так багато років ходжу
цією стежкою - і ніколи нічого подібного не бачила…I яблуня…
Дивно, вона раніше ніколи не родила яблук, а тут он яка краса…, і
лише одне...
Доївши вечерю, дівчина взялася готуватись
до занять на понеділок,
бо завтра на неї чекало багато інших справ. Тим часом, червоне яблучко
спокійнісінько
лежало у скляній вазочці, і здавалось, дуже комфортно себе
почувало, очікуючи, коли ж, нарешті, про нього згадають.
Майже опівночі, стомлено позіхнувши та вмостившись на ліжку,
Катруся задрімала.
І наснився їй дивний сон: красива долина
білих тюльпанів серед
височезних гір, молода мати бавиться з маленькою
дівчинкою, дитина весело щось лепече і сміється так, що той сміх аж
у горах відлунюється, а якийсь чоловік простягнув дівчинці велике
червоне яблуко…
Раптом Катря прокинулась. В цю мить їй
пригадалася розповідь
бабусі про те, що батьки, будучи геологами, дуже часто і надовго
виїжджали в наукові експедиції, а дівчинка залишалась у бабусі,
лише інколи вони брали її з собою. Одного разу тато з мамою
поїхали... і більше не повернулися. Ось тому Катрусю виховувала
одна бабуся.
Дівчина навпомацки вийшла на кухню,
ввімкнула світло. У вазочці
мирно лежало велике червоне яблуко, яке їй щедро подарувала біла
ворона.
-А чи ворона це була?…- прошепотіла про себе Катруся.
Її погляд спинився на великому календарі з гірськими
пейзажами, який
висів на вхідних дверях. Дівчина аж присіла на стілець, що стояв
біля столу , раптом впізнавши ту поляну
- Господи, невже це я своїх батьків бачила уві сні?
Вона дістала старі фотокартки, що в рамці
висіли в кутку
кімнати, і завмерла: так, то були її батьки…
-- А який сьогодні день? - вже вголос промовила Катруся, наче хтось
мав дати відповідь. Але у відповідь лише гілка дерева
шкреблася у вікно.
-- Господи, сьогодні ж мій день народження, двадцять шосте
листопада, неділя, вихідний! Скоро світатиме... Ось до чого цей сон :
батьки вітали! А біла ворона... про це звідки дізналась?
Дівчина знову вмостилась у ліжко, але сон вже
кудись зник.
Вона пригадала, як цей день святкувала з бабусею, і посміхнулась у
темряву… Повсякденна втома все ж зробила свою справу: Катерина
заснула.
Прокинулась від стуку у вікно. «Хто б це міг бути?»,-подумала,
протираючи очі.
На порозі стояла листоноша:
- Ой дитинко, вибач, приходила я вчора, та тебе вдома не було, а
потім вже й стемніло, то вирішила сьогодні зраночку тобі цього
листа принести… - торохкотіла листоноша, тітка Ганна. - Здалеку
він, аж з Австралії! То ж і мені цікаво стало, від кого. Ось, дивись, на
ім’я твоєї бабусі прийшов.
Чомусь тремтячою рукою Катруся взяла конверт і
довго його
роздивлялася. Якесь дивне передчуття наповнило душу. Глянула на
дату відправлення - і обімліла: лист три довгих роки блукав світом,
а
відправлений був у день похорон бабусі…
- Тітко Ганно, вибачте,- ледве вимовила дівчина,- я потім вам усе
розповім...
Зачинивши двері, дівчина ще довго стояла біля
порогу і в
напівтемряві роздивлялася лист. Тітка Ганна присіла на лавці біля
хати, теж відчуваючи щось тривожне, важливе…
Лист, адресований бабусі, був написаний англійською мовою.
В
школі та в університеті Катерина вивчала англійську мову і
спілкувалась з студентами - іноземцями,- але, про всяк випадок,
взяла
свій словничок , ще й автоперекладач в телефоні знайшла.
Її здивуванню не було меж, сльози стікали по щоках:
лист був від
мами.
- Чому було так багато років мовчання?.. - важко зітхнувши,
подумала Катря.- Бабуся ж так чекала цього листа!..
- Тітко Ганно, мама жива…- поволі, виходячи у двір, де на лавці все
ще сиділа листоноша,промовила дівчина. - Австралійські альпіністи
знайшли її тоді в горах...Четверо загинуло, а батьки зникли
безвісти… Вижила лише мама. Ніхто не знав, хто вона, звідки... І ось
три роки тому, в день похорону бабусі, був написаний цей лист: вона
все пригадала, відчувши смерть матері… Тітко Ганно, чому так довго
йшов лист? І як він взагалі не загубився?
- А хіба ж я, дитинко, знаю... - зітхнувши, мовила тітка. - В житті всяк
буває…
- Так. А сьогодні мій день народження...- сумно сповістила
Катруся, сівши на лаву поруч з листоношею, яку знала все своє
життя.
Дві жінки мовчки сиділи і думали, мабуть, про одне і те ж.
Від роздумів їх відволік гуркіт автомобіля. Останнім часом
машини в таку рань рідко з’являлися в цьому кутку села.
Це було таксі. Машина зупинилась навпроти Катрусиного будинку.
Таксист голосно запитав: «Скажіть, красуні, чи не тут живе Февронія
Климівна?»
Дверцята машини відчинилися, раніше ніж пролунала
відповідь. Доволі молода ще жінка, спираючись на палицю, вийшла з
машини і завмерла. Тітка Ганна також стояла, мов німа, аж потім,
перехрестившись, прошепотіла:
- Господи, та це ж Софія… Жива!..
- Так, Ганно, я жива! - підходячи та обіймаючи отетерілу Ганну,
промовила жінка.
Раптом її погляд зупинився на дівчині, яка, ще з
розтріпаним після сну
волоссям та листом у руці, стояла біля лавки.
Софія, опираючись на палицю, повільно підійшла до неї, і, коли їхні
погляди зустрілися, по щоці дівчини покотилася прозора
сльозинка.
- Мамо, ти повернулася,- ледве прошепотіла Катря. - А ми ж так
довго на тебе чекали…
- З днем народження, доню, - тільки й змогла вимовити Софія,
обіймаючи свою, уже таку дорослу, красиву і таку рідну, донечку.
Ліва рука Софії , яка була в бордовій рукавичці, якось неприродно
повисла в повітрі під час обіймів.
Вони обидві стояли, обнявшись, і мовчки плакали.
Софія вже
зрозуміла, що мами Февронії більше нема на цьому світі, і від цього її
смуток був ще сильнішим.
До реальності обох повернуло голосне каркання. По
лавці поважно
проходжувалась все та ж біла ворона. Катерина посміхнулась і,
звертаючись до ворони, сказала:
- Привіт, бабуню, це ж ти? Це ж ти мене вчора зустріла в посадці, а
потім зникла? Ну, скажи щось…
Дивно, але ворона голосно каркнула своє
«кар, кар», наче сказала: «Так, так».
Мама і донька посміхнулись, а тітка Ганна,
листоноша, аж руками
сплеснула! Таксист мовчки спостерігав за тим, що відбувалося.
Дівчина простягнула руку до ворони - і та зробила крок назустріч,
дозволивши себе погладити, прощально каркнула і зникла,
наче її і не було. Знову на мить запанувала тиша
Важко зітхнувши, Софія, згадала про таксі. Тим часом, водій,
кремезний сивочолий
чоловік, дістав валізу з багажника, заніс у двір і, поставивши на
порозі та простягнувши Софії свою візитну картку, мовив:
«Звертайтесь, коли буде потреба». Не чекаючи відповіді, він пішов
до машини.
У дворі ще панувала тиша, яку порушив гуркіт мотору.
Софія,
схаменувшись, підняла руку у шкіряній рукавичці, дякуючи услід.
В старій хатині було прохолодно , та Софія на
це не зважала,
поглядом обіймала настінні фотокартки. По виразу її обличчя було
видно, що вона намагається щось пригадати… І - ось воно, те, що
шукала: молода жінка тримає за руку чоловіка, на руках якого
маленька дівчинка… А ось і мама Февронія… Сльози все течуть і
течуть по щоках…
Тим часом Катруся в грубці розпалювала
вогнище… Софія підійшла до
неї з рамкою, яку зняла зі стіни.
- Пробач мене, доню, але я не пам’ятаю, як тебе звати, пробач…-
тихо прошепотіла, так, наче розмовляла сама з собою.
Тітка Ганна, заглядаючи з сіней у кімнату, мовила:
- Катрусю, ви тут погомоніть поки, а я збігаю додому, молока та
хлібчика домашнього вам принесу, бо ж ти, мабуть, вчора й не
встигла купити…
- Дякую, тітко, принесіть…- відповіла дівчина.
- Катерина, Катруся... яке гарне ім’я у моєї донечки! Пробач мені,
дитино, я як тебе побачила, то відразу відчула, хто ти, а коли їхала в
машині до села, все намагалася пригадати всіх, але тільки
бабусиних та деяких своїх подруг і згадала... А хто оцей чоловік на
фото? Мабуть, твій батько?...
- Так, це мій тато , - не відриваючись від роботи, сказала Катерина. –
Він також не повернувся.
Софія вдивлялася в таке знайоме і таке далеке
обличчя і
силилась пригадати хоч щось. Тим часом, Катрусі, нарешті, вдалося
розпалити вогонь та заварити каву - гостю ж потрібно чимось
пригостити…
- Я пригадала дату твого дня народження, і, коли побачила тебе,
відразу зрозуміла, що ти моя донька...От тільки ім’я забула.
В цю мить погляд її зупинився на червоному яблуку, яке з
вчорашнього вечора так і красувалося у вазочці на столі…
Софія взяла яблуко до рук, ще раз глянула на світлину чоловіка і
почала свою дивну розповідь:
- Цієї ночі, в літаку, я задрімала і побачила дивний сон. Таке ж саме
червоне яблуко, яке протягував мені та маленькій дівчинці якийсь
чоловік…Так, це був він, твій тато, а от ім’я також ... не пам’ятаю.
Як же
його звали, і де він тепер мешкає?
- Звали Максимом, - відповіла Катря, наливаючи каву в горнятко. -
Вибачте, молоко тітка Ганна обіцяла принести, а гостей я сьогодні не
чекала...Та ви зніміть пальто, в кімнаті вже тепло.
Тільки тепер Софія збагнула, що вона забула
роздягнутись, і,
вибачившись, почала знімати пальто. « Макс... Точно, всі його так
називали» ,- роїлася думка в голові.
Софія погладила рукою стіл, застелений скатертиною, як
зазвичай робила мама.
- Ось печиво до кави, пригощайтесь,- щоб хоч якось підтримати
розмову, промовила дівчина.
Жінка присіла на краєчку лавки, яка стояла біля столу і на яку вже
давно ніхто не сідав: то було улюблене місце її мами.
Катруся мовчала. Мовчала і Софія. Вона
вдивлялася у вікно так,
наче хотіла там когось побачити. Тишу порушила тітка Ганна.
- Дівчата, я вам свіженький хлібчик і молочко принесла, - сказала так,
наче нічого особливого і не трапилось.
- Дякую, Ганнусю, - відповіла Софія, а Ганна, швиденько поклавши
гостинці на стіл, кивнула головою, мовляв, ви тут собі розмовляйте, а
ми потім зустрінемось…
Сиділи мовчки. Тільки тепер Катря побачила, що мама не
зняла
рукавичку, і це її ще більше збентежило.
- Мамо, а що з вами трапилось? Де ви були весь цей час? Я з
бабусею так чекала на ваше повернення! Вона мені дещо
розповідала про геологічну експедицію, нам сповістили, що ви з
татом пропали безвісти. Так що ж трапилось насправді? Бо тільки
сьогодні я отримала вашого листа - ось він, блукав по світу три
довгих роки. А вранці тітка Ганна принесла його, якраз перед вашим
приїздом.
- Після тривалого лікування,- почала свою розповідь Софія,- коли я
трохи прийшла до свідомості, мені розповіли, що знайшли мене в
ущелині гір альпіністи із Австралії. Оскільки я нічого не пам’ятала,
крім свого імені і відповіла що звуть мене Софі, всі вирішили, що я
англомовна, лише ось цей хрестик говорив про те, що я православної
віри, а хто, звідки - і гадки не мали ! Чули, що загинула якась
експедиція, але мене прийняли за туристку-альпіністку... Я вчилася
пізнавати світ заново, скалічена нога і до цього часу дає про себе
знати, а рукавичку не знімаю, бо це протез... Але все це було потім.
Спочатку мене лікували у Малазії, оплатив лікування чоловік, який
мене знайшов, а потім, коли я могла рухатись, забрав мене з собою в
Австралію - неподалік Мельбурна є невеличке містечко, де він і
мешкав у своїй садибі. Важкий шлях пошуку себе: хто я? Ні
документів, ні прізвища… З часом, ми з ним одружилися. Я показала
хороші знання у сфері геологічних досліджень. Тепер добре
володію трьома мовами: китайською, англійською та французькою.
Рідну мову почала пригадувати з того часу, як неподалік від нашого
будинку оселились мешканці українського походження. Коли я
вперше почула, як вони розмовляють, - світ перевернувся! Та мене
ніхто не розшукував… Тоді я вже працювала помічником у Юргаса
(так звати мого теперішнього чоловіка). Але чим частіше я чула українську
мову, тим більше незрозумілі сни турбували мене. Коли в Україні
почався Майдан, весь світ слідкував за подіями, і це все мені здалося
таким рідним. Потім я пригадала місто на Неві, Санкт – Петербург…
Раптом Софія, поглянувши на Катрусю, спитала:
- У тебе має бути свідоцтво про народження... Можеш показати?
- Звісно,- відповіла дівчина, і витягла з шухляди кіпу документів,
серед яких було і свідоцтво про народження. - Ось воно…
Жінка обережно, мов велику коштовність, взяла
документ .
Так, там була вказана дата народження: « 26 ноября
1992год, г. Санкт-Петербург, Беляева Екатерина Максимовна».
Перед очима Софії наче розсіявся
туман, вона чітко побачила
свого Макса: стрункого, з кучерявим волоссям! Усміхнений, він
тримав білосніжний конвертик з дитиною - то була Катруся. Жили
вони на той час в гуртожитку. Макс був сиротою, тому матуся
Февронія і оформила опіку над дитиною. Одна картинка перед очима
Софії змінювала іншу, а кава, вже холодна, так стояла в очікуванні
на столі. З забуття та спогадів вивів голос Катрусі :
-А тата так і не знайшли, а може, і не шукали… Складні часи були, та
і зараз непросто…
- Так доню, і зараз, бачу, не все так просто... Якби не Майдан,
то хтозна, чи змогла би я пригадати хоч щось зі свого минулого…-
сумно мовила Софія, встаючи з - за столу, так і не торкнувшись
кави.
- Доню, будь ласка, проведи мене до могили моїх батьків.
- Так, звичайно,- спохватилась Катруся.
Швиденько одягнувшись, допомогла матері, хоча та і
сама це
робила досить вправно. Поцілувавши доньку, Софія міцно притисла її до себе,
шепочучи:
- Тепер ми ніколи не розлучимось.
- Так, мамо, - відповіла Катерина.
Вже відкривши двері на вулицю, спинилась, повернулася до
столу і
взяла червоне лісове яблуко, яке було передвісником щасливої
зустрічі матусі і донечки. На вулиці їх зустріла осіння прохолода та
сонечко, котре, нарешті, виглянуло з-за хмар, віщуючи щасливе
майбутнє.
Мама гостювала недовго. Настав час розлуки ,і знову Катруся
залишилася наодинці в бабусиній хатині. Мама пообіцяла забрати її
з собою в далеку Австралію. Від думки ,що вона буде поряд з мамою,
ставало тепло і радісно, а від того, що має покинути будиночок, який
став для неї рідним, насувався темною хмарою смуток…
...Фінансово Катрусі тепер стало набагато легше, мама
постійно турбувалась
про це. Зима пролетіла швидко. Дівчина повністю присвятила себе
навчанню в університеті та поглибленому вивченню іноземних мов.
З мамою тепер вони майже щодня спілкувалися по Скайпу - і здалося ,
що життя знову сяє яскравими барвами…
Весною, на практиці у місцевому шпиталі, Катруся познайомилася
з
юнаком, який, як з’ясувалося потім, працював лікарем у відділенні
реанімації. Григорій, військовий лікар, щойно закінчивши медичну
Академію, прибув по направленню до нового місця служби.
Вже пізно ввечері, розмовляючи з мамою і розповідаючи про
нового знайомого, Катруся зрозуміла, що це кохання, зрозуміла це і
мама…
Коли зайшла розмова про візу і поїздку до Австралії, дівчина
замовкла, задумавшись, але бажання побачитись з мамою перемогло,і
вони обидві вже говорили про майбутню зустріч.
Ось і настало літечко, державні іспити та захист диплому. Клопоти
при
оформленні візи відволікли Катрусю від особистих почуттів, та ,часом,
вона - таки згадувала знайомство з молодим лікарем, але
відразу відганяла думку про це і перемикала всю увагу на
підготовку до подорожі. Потрібно було встигнути до початку
нового навчального року в магістратурі.
Нарешті, прийшов день розлуки з хатинкою, котру вона залишила під
опіку тітоньки Ганни. Квиток на літак та всі потрібні документи
лежали в сумочці, маленька валізка стояла біля дверей. Катруся тихо
молилася в куточку перед іконами. Раптом телефонний дзвінок, мов
сирена, пролунав у тиші. Дівчина навіть не поворухнулась, але , щойно
завершивши молитву, заглянула у пропущені виклики… Серце
шалено застукало в грудях : це телефонував Григорій!
Не вагаючись ні хвилини, Катруся набрала його номер.
- Алло, Катерино, це ви?
- Так, - відповіла дівчина. Голос в слухавці був не знайомий.
- Ви не дивуйтесь, я товариш Григорія,
він розмовляти не може, але
ваш номер підписано як « Катерина (кохана)», тому вам і
зателефонував .
- Що трапилось?- стривожено запитала дівчина.
- Ви тільки не лякайтеся, - заспокійливо говорив співрозмовник. -
Григорій потрапив у автокатастрофу , прооперований тут у
шпиталі, ще під наркозом, але з ним буде все гаразд, лише потрібен
догляд.
Рідних у нього немає, от я і подумав, що можна зателефонувати вам.
Катруся аж присіла на стілець, а потім
,оговтавшись, рішуче мовила:
- Буду за годину!
- Дякую,- відповів незнайомець. - Чекатиму на вас в ординаторській, я
хірург Павло Михайлович.
Тут дівчина згадала про квиток, візу, виліт…Не
вагаючись ні хвилини ,
відправила мамі повідомлення: «Виліт відміняється, все розповім пізніше.
Обіймаю, цілую, люблю. Твоя донечка.»
Катруся викликала таксі - і помчалась в
шпиталь!
Григорій, ще не прийшовши до свідомості, лежав в реанімації з
забинтованою ногою.
Павло Михайлович розповів, що трапилось на нічному
чергуванні:
машина швидкої допомоги потрапила в автокатастрофу, в результаті -
у Григорія відкритий перелом ноги та струс мозку.
Лікар повідав і про те , що товариш
розповідав йому ще весною про
знайомство з нею, а тут - номер в телефоні ! От він і вирішив
зателефонувати. Катруся подякувала йому і попросила організувати
здачу квитка на літак, бо вона залишається біля Григорія. Павло
Михайлович спитав ,чи вона впевнена, що їй потрібно залишитись, на
що дівчина ствердно кивнула у відповідь і подала квиток та
номер картки, куди мають повернути кошти.
...Блідий юнак лежав на шпитальному ліжку, навіть не
підозрюючи ,як
кардинально зміниться його життя з цієї миті. Коли вони залишились наодинці ,
Катруся легенько торкнулася руки Григорія, яка лежала поверх простирадла.
У цьому дотику відчувалося море ніжності.
В голові дівчини роїлися тисячі думок, одна з них: «Що далі?»
Розділ 2
Війна
Розділ 3 Будем жити
Дорога для Катрусі видалась дуже важкою, але, нарешті, вона -
таки в Мельбурні. Смуток і радість одночасно переповнювали її
сердечко. Розлука з коханим та рідною домівкою не давали їй відчути
повноту щастя при зустрічі з мамою, та й малюки постійно
нагадували про своє існування .
Григорій у ці хвилини вже оперував поранених
у Дніпрі. Складні
операції відволікали його від думок: «А що там, у Катрусі?…» Від
втоми він буквально провалювався у прірву короткого сну. Це
тривало до моменту дзвінка з Австралії. Від ніжного щебету дружини
ставало спокійніше і тепліше на серці. Для нього головне те, що його
найрідніші тепер у безпеці, і він повністю може віддатися роботі, хоч
біль
від нещодавно перенесеної травми давав про себе знати. Та це
було ніщо у порівнянні з тим горем, яке траплялось на кожному
кроці. Молоді хлопці з відірваними кінцівками, покаліченими тілами
стійко тримались і, часом, навіть підтримували лікарів. Страшні
картини реальності відкинули назад все особисте… Робота, робота,
робота… Рятуючи життя військових, Григорій іноді відчував власне
безсилля, витираючи скупі чоловічі сльози.
Волонтери постійно щось привозили до шпиталю.
Здавалось ,
весь світ допомагає Україні. Головною проблемою стала нестача
лікарських препаратів, але з часом усе наладилось. Дні і ночі
сплітались в одне ціле.
Так промайнули перші три місяці…Григорій
повертався з
відрядження у свій шпиталь в тилу, та ворог ракетними обстрілами
діставав в усі куточки України. Загроза обстрілів і там була
постійною. До шпиталю привозили і цивільних. Ворог не
гребував нічим, вбиваючи жінок, дітей, руйнуючи навіть
лікарні та житлові масиви…
Війна руйнувала і людські долі.
Григорій думкою був уже біля
Катрусі, та тільки думкою… Дорога до зустрічі буде довгою…
Через декілька днів Григорій буде у їхній домівці, а потім
-
знову у шпиталі дні і ночі.
Несподіванкою стала відсутність квитків на потяг, та
все
ж йому поталанило. Волонтери, котрі привозили гуманітарну допомогу,
повертались до західного кордону і люб’язно погодилися забрати
Григорія в свою компанію. Це були представники із Польщі та
Ірландії. Їхали мовчки, втома давалася взнаки. Четверо чоловіків по
черзі сідали за кермо: прохолода листопаду не дозволяла зупинятись
надовго, до того ж ,
і обстріли час від часу супроводжували їх в дорозі.
Усі спілкувались англійською, і Григорій подумки дякував своїм
викладачам за науку, бо ,
будучи студентом, він не дуже полюбляв вивчати іноземну. Анатолій
Петрович , викладач кафедри іноземних мов, постійно наголошував на тому,
що
лікар має володіти трьома, а то і чотирма мовами. От і знадобилась
англійська навіть у такій ситуації. Троє нових знайомих були
старшого віку, Григорій відчував себе серед них юнаком, хоч
сивина вже давно оселилась на його скронях…
В голові роїлося безліч думок та спогадів, але
втома брала своє…Сон в
даному випадку був рятівним, бо від побаченого та пережитого в
шпиталі Дніпра важко було зосередитись на чомусь приємному і
спокійному. А попереду його чекає ще так багато роботи…
Раптом машина зупинилась, і сон як рукою зняло…З
розмови зрозумів, що в
моторі щось потрібно полагодити, а це займе час, Запитав у Хорста,
де зараз вони знаходяться, бо по обидва боки дороги був ліс . Виявилося,
що
зупинились десь між Калинівкою та Вінницею : ще б трішки - і вдома…
Нові друзі їхали до кордону у Волинському напрямку, але
погодились підвезти його до
Вінниці…Вийшовши з машини, Григорій спробував точніше
визначити місце знаходження. Пройшовши метрів тридцять
вперед, побачив знайомий поворот і лісництво, назви населених
пунктів були закриті. Звідти виїжджав на головну трасу грузовик,
який спочатку проїхав далі, та потім зупинився. З кабіни вискочив водій і
ще здалеку гукнув:
- Григорію, це ти?!
Теплі обійми підняли настрій усім присутнім. Це був син тітки
Ганни, віз продукти, зібрані односельцями до міста, щоб вже зранку
роздати в пункти прийому переселенців. Дізнавшись що
трапилось, він запропонував затягнути машину в село, там
відпочити і дочекатися його приїзду,а потім разом все
відремонтувати..
Григорій був радий запропонувати друзям розміститися
у
їхній з Катрусею хатинці.
- Хоч там прохолодно зараз,та то не біда, можна завжди грубку
розтопити, а ключі у тітки Ганни зберігаються,- вже веселіше сказав
Григорій.
Так і вчинили, а вже за півгодини вони пили
чай на кухні і
мостилися відпочити. Спали хто де! Григорій
приліг на лавці біля столу, з портрета на стіні до нього посміхалася
його Катруся.
Голосним кукуріканням їх розбудив півень,
котрий, забравшись на призьбу,
наче спеціально, заглядав у вікно і кукурікав. Слідом за півнем
постукала в двері тітка Ганна з молоком і, як завжди, з пиріжками.
Снідали мовчки, кожен думав про своє…
Йонас, розглядував фотокартки у рамці на стіні -
і аж встав від
несподіванки….
- Що ти там, друже, побачив? - спитав його Хорст.
Той здивовано показав пальцем на фотокартки, і,
підійшовши ближче
до стіни, на якій висіла рамка, запитав:
- Хто ось цей молодий чоловік, і як він тут опинився?
- Це батько моєї дружини, Максим. Він пропав безвісти вже дуже
давно. Був геологом. Мабуть, загинув в експедиції.
- Та ні, він живий! Років двадцять тому в Гімалаях після сходу
лавини ми натрапили на напівмертвого чоловіка, підібрали , але не
знали, хто він і звідки, бо довго не приходив до тями. Тож
його звати
Макс? Оце так дива! Мені ж ніхто не повірить!
Йонас сфотографува усі світлини , які були в хаті.
В двері постукали, на порозі стояв Петро, котрий щойно повернувся
з міста. Всі заметушились і поспішили до автівки. Петро зі знанням справи
відкрив капот і почав там копирсатися.
- Та ж тут акумулятор сів! Зараз зарядимо, а поки що я інший принесу,
перевіримо, чи
працюватиме двигун!
Всі полегшено зітхнули, бо новим друзям
Григорія потрібно було
терміново повертатись, і так часу багато згаяли. Автівкою займався
Петро, він і справді був майстром на всі руки. За три години все
працювало. Тітка Ганна таки встигла нагодувати всіх борщем.
До Вінниці друзі - волонтери вже не
поїхали, розвернувшись у напрямку
Житомира. Перед від’їздом обмінялись мобільними даними. Йонас
пообіцяв дізнатися все про Макса.
Григорій повернувся в хатинку, яка вже стала
для нього рідною.
Завтра знову в госпіталь, знову робота, а так хочеться хоч на хвилинку
зазирнути до Катрусі, послухати, як у її лоні набирають сил їх діти.
Вже ж має на днях народжувати, а може, вже й народились його
малюки…Тишу сполохав тріскіт телефону,серце наче завмерло на хвилину:
Катруся!
- Алло, привіт, рідна, як ви? Не повіриш - я у нашій хатинці!- все
одночасно вилетіло з вуст Григорія.
- Привіт, коханий!- чулося з іншого континенту. - У нас тепер є
синочок і донечка! Все пройшло добре. Мама поряд. Донечка - твоя
копія, а от синочок на мене схожий! - щасливо торохтіла Катруся.-
Я дуже за тобою скучила, кохаю тебе, світлини дивись в Телеграмі.
Всім привіт! Час годувати діток. Тримайся і бережи себе.
Кохаю міцно!
Телефон замовк...
Григорій сидів і щасливо посміхався, усвідомлюючи, що він тепер
татусь, і для повного щастя їм потрібна тільки Перемога! Життя
продовжується, і їхні діти мають рости щасливими у рідній країні.
Скупі
чоловічі сльози котилися по щоках… Тепер можна, ніхто не бачить...
@Галина Рибачук-Прач
2023р
