Стежка долі

 

                           Стежка долі


Розділ 1

                              Лісове яблучко


        Листячко з дерев уже давно осипалось, але  на старій
крислатій яблуні  залишилось  одне червоне яблучко з двома
 пожухлими листочками по сусідству. 

Якщо йти по лісовій стежці, то його було  видно  здалеку, і
було те яблучко таке гарне, що ніхто з перехожих не зважувався його
зірвати, порушити  гармонію природи.          

День видався похмурим. Дівчина з наплічником впевнено
крокувала стежкою. Там, за лісосмугою, розкинулось невеличке село.
Потяг, на якому приїхала Катерина, вже зник далеко за горизонтом, а
вона поспішала, щоб засвітла потрапити додому. Раптом   почула
голосне каркання… Дівчина на мить зупинилась і глянула вгору:
вона стояла якраз під лісовим деревцем з одним єдиним яблучком,
біля котрого на гілці сиділа величезна дивна біла птаха. Катруся ще
ні разу не бачила  таку в  цих краях, але по голосному «кар…кар…»
зрозуміла, що це і є справжнісінька біла ворона.
       Поки вона,  розкривши рота і затамувавши подих, дивилася на
пташку, та своїм  гострим дзьобом зірвала з гілочки яблуко ,
злетівши на землю,  сміливо  пострибала  до дівчини,  поклала
свій скарб посеред стежки, змахнула крильми та полетіла в бік села.
Оговтавшись від несподіванки, дівчина  з подивом зрозуміла, що
яблуко  було  зірване вороною саме для неї. Вона підняла його  зі
стежки  та,  поклавши до кишені, швиденько поспішила додому.
           Метрів за десять лісосмуга, яка  відділяла село
від залізничної колії,  закінчилась, і перед очима розкинулось вже
зоране на зиму поле, а за ним - село.
       Надворі почало швидко смеркатись. Невеличка чепурна хатинка
стояла обабіч головної дороги і темними вікнами  дивилася  на
стежку, котра в’юнкою стрічкою пролягла посеред поля: вона чекала
Катрусю щодня  ось уже три роки,  з того часу,  як бабуся дівчини,
старенька Февронія (  в селі її звали  Хаврося),  полетіла у засвіти, і
студентка - третьокурсниця медичного університету  залишилася жити
 сама.
          Бабуся частенько жартувала: «У мене онука лікарем буде, то я
вже житиму вічно!». Але полишила  вона земне життя увісні:
тихесенько, спокійно,
заснула якраз за кілька днів до нового року, залишивши свою
гордість, свою дівчинку, самій  справлятися зі всіма проблемами.
       Батьків своїх Катруся майже не пам’ятала, жила все  свідоме

життя з бабусею, яку любила до нестями. Тепер  потрібно було вчитись і
жити далі. Ось  і сьогодні  вона, студентка вже шостого курсу, як
завжди,  поспішала з міста додому... а  тут така цікава пригода!
         Відмикаючи замок на дверях,  вона  подумала, що потрібно буде
розпалити  у грубці  та  приготувати щось поїсти, бо дуже зголодніла.
       Катруся була сьогодні на чергуванні у лікарні, де підробляла
спочатку молодшою медичною сестрою, а після четвертого курсу -
медсестрою. З самого ранку бажаючих попасти на прийом до лікаря
 було багато, і тепер дівчина відчувала втому, але іншого виходу
вижити та ще й вчитися у неї не було, бо стипендії ледве  вистачало
 на проїзд та плату за  світло  і дрова, які приходилось купувати.
        Швиденько розтопивши  грубку  та поставивши чайник на
електричну плитку, Катерина згадала про яблуко, яке тихенько
дрімало  в кишені куртки.«Мабуть смачне», - подумала вона, миючи його. А
воно, вдячне,  аж вигравало різнобарв’ям червоних відтінків. Свист
чайника відволік її  від спогаду про дивну зустріч на лісовій стежині.
Коли вже аромат трав’яного чаю закружляв по маленькій затишній
оселі, Катруся, знову згадавши  про яблуко,  залишила його на потім,
бо чай з нашвидкоруч приготовленими канапками вже аж просився до
рота,а  в шлунку йшла революція!
          Присівши з філіжанкою чаю та тацею з канапками біля вогню,
дівчина,  смакуючи, в думках знову повернулась до сьогоднішньої
зустрічі.
-- Може, та ворона все ж була чорною ? - жуючи чергову канапку
розмірковувала сама з собою Катерина.- Я ж так багато років ходжу
цією стежкою - і ніколи нічого подібного не бачила…I яблуня…
Дивно, вона раніше ніколи не родила яблук, а тут он яка краса…, і
 лише  одне...
         Доївши  вечерю, дівчина  взялася готуватись до занять на понеділок,
бо завтра на неї чекало багато інших справ. Тим часом, червоне яблучко спокійнісінько
лежало у скляній вазочці,  і здавалось,  дуже комфортно себе
почувало, очікуючи, коли ж, нарешті, про нього згадають.
Майже опівночі, стомлено позіхнувши та   вмостившись на ліжку,
Катруся задрімала.
          І наснився їй дивний сон: красива долина білих тюльпанів серед
височезних гір, молода мати бавиться з маленькою
дівчинкою, дитина весело щось лепече і сміється так, що той сміх  аж

у горах відлунюється, а якийсь чоловік простягнув дівчинці велике
червоне яблуко…
     Раптом Катря прокинулась. В цю мить  їй   пригадалася  розповідь
бабусі про те, що батьки, будучи геологами, дуже часто і надовго
виїжджали  в наукові експедиції, а дівчинка залишалась у бабусі,
лише інколи  вони брали її з собою. Одного разу тато з мамою
поїхали... і більше не повернулися. Ось тому Катрусю виховувала
 одна бабуся.
           Дівчина навпомацки вийшла на кухню, ввімкнула  світло. У вазочці
мирно лежало велике  червоне яблуко, яке їй щедро подарувала біла
ворона.
-А чи ворона це була?…- прошепотіла про себе  Катруся.
     Її погляд спинився на великому календарі з гірськими пейзажами, який
висів на вхідних дверях. Дівчина аж присіла на стілець, що   стояв
біля столу , раптом  впізнавши  ту поляну
- Господи, невже це я своїх батьків бачила  уві сні?
        Вона  дістала старі фотокартки, що в рамці висіли в  кутку
кімнати,  і завмерла:  так, то були її батьки…
-- А який сьогодні день? - вже вголос промовила Катруся, наче хтось
мав дати відповідь. Але у відповідь   лише гілка дерева
шкреблася у вікно.
-- Господи, сьогодні ж  мій день народження, двадцять шосте
листопада, неділя, вихідний! Скоро світатиме... Ось до чого цей сон :
батьки вітали! А біла ворона...  про це звідки дізналась?
         Дівчина знову вмостилась у ліжко, але сон вже кудись зник.
Вона пригадала, як цей день святкувала з бабусею, і посміхнулась у
темряву… Повсякденна втома  все ж зробила свою справу:  Катерина
заснула.
       Прокинулась від стуку у вікно. «Хто б це міг бути?»,-подумала,
 протираючи очі.
      На порозі стояла  листоноша:
- Ой дитинко, вибач, приходила я вчора, та тебе вдома не було, а
потім вже й  стемніло, то вирішила сьогодні зраночку тобі цього
листа принести… - торохкотіла листоноша, тітка Ганна. -  Здалеку
він, аж з Австралії! То ж і мені цікаво стало,  від кого. Ось, дивись, на
ім’я твоєї бабусі прийшов.
        Чомусь тремтячою рукою Катруся взяла конверт і довго його
роздивлялася. Якесь дивне передчуття наповнило душу. Глянула на
дату відправлення  - і обімліла:  лист три довгих роки блукав світом, а
відправлений був у день похорон бабусі…
- Тітко Ганно, вибачте,- ледве вимовила дівчина,- я потім вам усе
розповім...
        Зачинивши двері, дівчина ще довго стояла біля порогу і в
напівтемряві роздивлялася лист. Тітка Ганна присіла на лавці біля
хати, теж відчуваючи щось тривожне, важливе…
      Лист, адресований бабусі, був написаний англійською мовою. В
школі  та в університеті Катерина вивчала англійську мову  і
спілкувалась з студентами -  іноземцями,-  але, про всяк випадок, взяла
свій словничок , ще й  автоперекладач в телефоні знайшла.
      Її здивуванню  не було меж, сльози стікали по щоках:  лист був від
мами.
- Чому було так багато років мовчання?.. - важко зітхнувши,
подумала Катря.- Бабуся ж так чекала цього листа!..
- Тітко Ганно, мама жива…- поволі, виходячи у двір, де на лавці все
ще сиділа листоноша,промовила дівчина. - Австралійські альпіністи
знайшли її тоді в горах...Четверо загинуло, а батьки зникли
безвісти… Вижила лише  мама. Ніхто не знав, хто вона, звідки... І ось
три роки тому, в день похорону бабусі,  був написаний цей лист: вона
все пригадала, відчувши смерть матері… Тітко Ганно, чому так довго
йшов лист? І як він взагалі не загубився?
- А хіба ж я, дитинко, знаю... - зітхнувши, мовила тітка. - В житті всяк
буває…
- Так. А сьогодні  мій день народження...-  сумно сповістила
Катруся, сівши  на лаву поруч з листоношею, яку знала все своє
життя.
      Дві жінки мовчки сиділи і думали, мабуть, про одне і те ж.
Від роздумів їх відволік гуркіт автомобіля. Останнім часом
машини в  таку рань рідко з’являлися в цьому кутку села.
    Це було таксі. Машина зупинилась навпроти Катрусиного будинку.
Таксист голосно запитав: «Скажіть, красуні, чи не тут живе Февронія
Климівна?»
      Дверцята машини відчинилися, раніше ніж пролунала
відповідь. Доволі молода ще жінка, спираючись на палицю, вийшла з
машини і завмерла. Тітка Ганна також стояла, мов німа, аж потім,
перехрестившись, прошепотіла:
- Господи, та це ж Софія… Жива!..
- Так, Ганно, я жива! - підходячи та обіймаючи отетерілу Ганну,
промовила жінка.
      Раптом її погляд зупинився на дівчині, яка,  ще з розтріпаним після сну
волоссям та листом у руці, стояла біля лавки.
Софія, опираючись на палицю, повільно підійшла до неї, і, коли їхні

погляди зустрілися, по щоці дівчини покотилася  прозора
сльозинка.
- Мамо, ти повернулася,- ледве прошепотіла Катря. -  А ми  ж так
довго на тебе чекали…
- З днем народження,  доню, - тільки й змогла вимовити Софія,
обіймаючи свою, уже таку дорослу, красиву і таку рідну,  донечку.
Ліва рука Софії , яка була в бордовій рукавичці,  якось неприродно
повисла в повітрі під час обіймів.
     Вони обидві стояли, обнявшись, і  мовчки плакали. Софія вже
зрозуміла, що мами Февронії більше нема на цьому світі, і від цього її
смуток був ще сильнішим.
      До реальності обох повернуло  голосне каркання. По лавці поважно
проходжувалась все та ж біла ворона. Катерина посміхнулась і,
звертаючись до ворони, сказала:
- Привіт, бабуню, це ж ти? Це ж  ти мене вчора зустріла в посадці, а
потім зникла? Ну, скажи щось…
       Дивно, але  ворона голосно  каркнула своє
«кар, кар», наче сказала: «Так, так».
          Мама і донька посміхнулись, а тітка Ганна, листоноша, аж руками
сплеснула! Таксист мовчки спостерігав за тим, що відбувалося.
Дівчина простягнула руку до ворони -  і та зробила крок назустріч,
дозволивши  себе погладити, прощально  каркнула і зникла,
наче її і не було. Знову на мить запанувала тиша
    Важко зітхнувши, Софія, згадала про таксі. Тим часом, водій, кремезний сивочолий
чоловік, дістав валізу з багажника,  заніс у двір і, поставивши на
порозі та простягнувши Софії свою візитну картку, мовив:
«Звертайтесь, коли буде потреба». Не чекаючи  відповіді, він  пішов до машини.
       У дворі ще панувала тиша, яку порушив гуркіт мотору. Софія,
схаменувшись, підняла руку у шкіряній рукавичці, дякуючи услід.
        В старій хатині було  прохолодно , та Софія на це не зважала,
поглядом обіймала  настінні фотокартки. По виразу її обличчя було
видно, що вона намагається щось пригадати… І -  ось воно, те, що
шукала: молода жінка тримає за руку чоловіка, на руках якого
маленька дівчинка… А ось і мама Февронія… Сльози все течуть і
 течуть по щоках…
          Тим часом Катруся в грубці розпалювала  вогнище… Софія підійшла до
неї з рамкою, яку зняла зі стіни.
- Пробач мене, доню, але я не пам’ятаю,  як тебе звати, пробач…-
тихо прошепотіла, так, наче розмовляла сама з собою.
Тітка Ганна, заглядаючи з сіней у кімнату, мовила:
- Катрусю, ви тут погомоніть поки, а я збігаю додому,  молока та
хлібчика домашнього вам принесу, бо ж ти,  мабуть, вчора й не
встигла купити…
- Дякую, тітко, принесіть…- відповіла дівчина.
- Катерина, Катруся... яке гарне ім’я у моєї донечки! Пробач мені,
дитино, я як тебе побачила, то відразу відчула, хто ти, а коли їхала в
машині  до села, все намагалася пригадати всіх, але  тільки
бабусиних та деяких своїх подруг і  згадала... А хто оцей чоловік на
фото? Мабуть, твій батько?...
- Так, це мій тато , - не відриваючись від роботи,  сказала Катерина. –
Він також не повернувся.
         Софія вдивлялася в таке знайоме і таке далеке обличчя і
силилась пригадати хоч щось. Тим часом, Катрусі, нарешті,  вдалося
розпалити вогонь та заварити каву -  гостю ж  потрібно  чимось
пригостити…
- Я пригадала дату твого дня народження,  і, коли побачила тебе,
відразу зрозуміла, що ти моя донька...От тільки ім’я забула.
    В  цю мить погляд її зупинився на червоному яблуку, яке з
вчорашнього вечора так і красувалося у вазочці  на столі…
Софія взяла яблуко до рук, ще раз глянула на світлину чоловіка і
почала свою дивну розповідь:
- Цієї ночі, в  літаку, я задрімала і побачила дивний сон. Таке ж саме
червоне яблуко, яке протягував мені та маленькій дівчинці якийсь
чоловік…Так, це був  він, твій тато, а от ім’я також ... не пам’ятаю. Як  же
його звали, і де він тепер мешкає?
- Звали  Максимом, - відповіла Катря, наливаючи каву в горнятко. -
Вибачте, молоко тітка Ганна обіцяла принести, а гостей я сьогодні не
чекала...Та ви зніміть пальто, в  кімнаті вже тепло.
         Тільки тепер Софія збагнула, що вона забула роздягнутись, і,
вибачившись,  почала знімати пальто. « Макс... Точно, всі його так
називали» ,- роїлася думка в голові.
Софія погладила рукою стіл, застелений скатертиною, як
зазвичай робила мама.
- Ось печиво до кави, пригощайтесь,- щоб хоч якось підтримати
розмову, промовила дівчина.
Жінка  присіла на краєчку лавки, яка стояла біля столу і  на яку вже
давно ніхто не сідав: то було улюблене місце її мами.
         Катруся мовчала. Мовчала і Софія. Вона вдивлялася у вікно так,
наче хотіла там когось побачити. Тишу порушила тітка Ганна.
- Дівчата, я вам свіженький хлібчик і молочко принесла, - сказала так,
наче нічого особливого і не трапилось.

- Дякую, Ганнусю, - відповіла Софія, а Ганна, швиденько поклавши
гостинці на стіл, кивнула головою, мовляв, ви тут собі розмовляйте, а
ми потім зустрінемось…
     Сиділи мовчки. Тільки тепер Катря побачила, що мама не зняла
рукавичку, і це її ще більше збентежило.
- Мамо, а  що з вами трапилось? Де ви були весь цей час?  Я з
бабусею так  чекала на ваше повернення! Вона мені дещо
 розповідала про геологічну експедицію, нам сповістили, що ви з
татом пропали безвісти. Так що ж  трапилось насправді? Бо тільки
сьогодні я отримала вашого листа -  ось він, блукав по світу три
довгих роки. А вранці тітка Ганна принесла його, якраз перед вашим
приїздом.
- Після тривалого лікування,- почала свою розповідь Софія,- коли я
трохи прийшла до свідомості, мені розповіли, що знайшли мене в
ущелині гір альпіністи із Австралії. Оскільки я нічого не пам’ятала,
крім свого імені і відповіла що звуть мене Софі, всі вирішили, що я
англомовна, лише  ось цей хрестик говорив про те, що я православної
віри, а хто, звідки - і гадки не мали ! Чули, що загинула якась
експедиція, але  мене прийняли за туристку-альпіністку... Я вчилася
пізнавати світ заново, скалічена нога  і до цього часу дає про себе
знати, а рукавичку  не знімаю, бо це протез... Але все це було потім.
Спочатку мене лікували у Малазії, оплатив лікування чоловік, який
мене знайшов, а  потім, коли я могла рухатись,  забрав мене з собою в
Австралію -  неподалік Мельбурна є невеличке містечко, де він і
мешкав у своїй садибі. Важкий шлях пошуку себе: хто я? Ні
документів,  ні прізвища… З часом,  ми з ним одружилися. Я показала
хороші знання у сфері геологічних досліджень. Тепер  добре
володію трьома мовами: китайською, англійською та французькою.
Рідну мову почала пригадувати з того часу, як неподалік від нашого
будинку оселились мешканці українського походження. Коли я
 вперше почула, як вони розмовляють, - світ перевернувся! Та мене
ніхто не розшукував… Тоді я вже працювала помічником у Юргаса
(так звати мого теперішнього чоловіка). Але чим частіше я чула українську
мову, тим більше незрозумілі сни турбували мене. Коли в Україні
почався Майдан, весь світ слідкував за подіями, і це все мені здалося
таким рідним. Потім я пригадала місто на Неві, Санкт – Петербург…
      Раптом Софія, поглянувши на Катрусю, спитала:
- У тебе має бути свідоцтво про народження... Можеш показати?
- Звісно,- відповіла дівчина, і витягла з шухляди кіпу документів,

серед яких було і  свідоцтво про народження. - Ось воно…
        Жінка обережно, мов велику коштовність,  взяла  документ .
Так, там була вказана дата народження: « 26 ноября
1992год,  г. Санкт-Петербург, Беляева Екатерина Максимовна».
           Перед очима Софії наче розсіявся туман, вона чітко побачила
свого Макса:  стрункого, з кучерявим волоссям! Усміхнений,  він
тримав білосніжний конвертик з дитиною -  то була Катруся. Жили
вони на той час в гуртожитку. Макс був сиротою, тому матуся
Февронія і оформила опіку над дитиною. Одна картинка перед очима
Софії змінювала  іншу, а кава, вже холодна, так  стояла в очікуванні
на столі. З забуття та спогадів  вивів голос Катрусі :
-А тата так і не знайшли, а може, і не шукали… Складні часи були, та
і зараз непросто…
- Так доню,  і зараз, бачу, не все так просто... Якби не Майдан,
то хтозна, чи змогла би я пригадати хоч щось зі свого минулого…-
сумно мовила Софія, встаючи з - за столу, так і не торкнувшись
кави.
- Доню, будь ласка, проведи мене до могили моїх батьків.
- Так, звичайно,- спохватилась Катруся.
      Швиденько одягнувшись, допомогла матері, хоча  та і сама це
робила досить вправно. Поцілувавши доньку, Софія міцно притисла її до себе,
шепочучи:
- Тепер ми ніколи не розлучимось.
- Так, мамо, - відповіла  Катерина.
Вже відкривши  двері на вулицю,  спинилась,  повернулася до столу і
взяла червоне лісове яблуко, яке було передвісником щасливої
зустрічі матусі і донечки. На вулиці їх зустріла осіння прохолода  та
сонечко, котре, нарешті, виглянуло з-за хмар, віщуючи щасливе
майбутнє.
 Мама гостювала недовго. Настав час розлуки ,і знову Катруся
залишилася наодинці в  бабусиній хатині. Мама пообіцяла забрати її
з собою в далеку Австралію. Від думки ,що  вона буде поряд з мамою,
ставало тепло і радісно, а від того, що має покинути будиночок, який
став для неї рідним, насувався темною хмарою смуток…
     ...Фінансово Катрусі тепер  стало набагато легше, мама постійно турбувалась
про це. Зима пролетіла швидко. Дівчина  повністю присвятила себе
навчанню в університеті та поглибленому вивченню іноземних мов.
З мамою тепер вони майже щодня спілкувалися по Скайпу - і  здалося ,
що життя знову сяє яскравими барвами…

     Весною, на практиці у місцевому шпиталі, Катруся познайомилася з
юнаком, який, як з’ясувалося потім, працював лікарем у відділенні
реанімації. Григорій, військовий лікар, щойно закінчивши медичну
Академію, прибув по направленню до нового місця служби.
Вже пізно ввечері, розмовляючи з мамою і розповідаючи про
нового знайомого, Катруся зрозуміла, що це кохання, зрозуміла це і
мама…
   Коли зайшла розмова про візу і поїздку до Австралії, дівчина
замовкла,  задумавшись, але  бажання побачитись з мамою перемогло,і
вони обидві вже говорили про майбутню зустріч.
    Ось і настало літечко, державні іспити та захист диплому. Клопоти при
оформленні візи відволікли Катрусю від особистих почуттів, та ,часом,
вона - таки згадувала   знайомство з молодим лікарем, але
відразу відганяла думку про це і перемикала всю  увагу на
підготовку до подорожі. Потрібно було встигнути до початку
нового навчального року в магістратурі.
  Нарешті, прийшов день розлуки з хатинкою, котру вона залишила під
опіку тітоньки Ганни. Квиток на літак та всі потрібні документи
лежали в сумочці, маленька валізка стояла біля дверей. Катруся тихо
молилася в куточку перед іконами. Раптом телефонний дзвінок, мов
сирена, пролунав у тиші. Дівчина навіть не поворухнулась, але , щойно
завершивши молитву, заглянула у пропущені виклики… Серце
шалено застукало в грудях : це телефонував Григорій!
Не вагаючись ні хвилини, Катруся  набрала його номер.
- Алло, Катерино, це ви?
- Так, - відповіла дівчина. Голос в слухавці був не знайомий.
-  Ви не дивуйтесь, я товариш Григорія, він розмовляти не може, але
ваш номер підписано  як « Катерина (кохана)»,  тому  вам і
зателефонував .
- Що трапилось?-  стривожено запитала дівчина.
- Ви тільки не лякайтеся, - заспокійливо говорив співрозмовник. -
Григорій потрапив у автокатастрофу ,  прооперований тут у
шпиталі, ще під наркозом, але з ним буде все гаразд, лише  потрібен догляд.
Рідних у нього немає, от я і подумав, що можна  зателефонувати вам.
          Катруся аж присіла на стілець, а потім ,оговтавшись, рішуче  мовила:
- Буду за годину!
- Дякую,- відповів незнайомець. - Чекатиму на вас в ординаторській, я
хірург Павло Михайлович.
       Тут дівчина  згадала про квиток, візу, виліт…Не вагаючись ні хвилини ,
відправила мамі повідомлення: «Виліт відміняється, все розповім пізніше.
Обіймаю, цілую, люблю. Твоя донечка.»
       Катруся викликала таксі  - і помчалась в шпиталь!
Григорій, ще не прийшовши  до свідомості, лежав в реанімації з
забинтованою ногою.
        Павло Михайлович розповів, що трапилось на нічному чергуванні:
машина швидкої допомоги потрапила в автокатастрофу, в результаті -
у Григорія відкритий перелом ноги та струс мозку.
        Лікар повідав  і про те , що  товариш  розповідав йому ще весною про
знайомство з нею, а тут -  номер в  телефоні ! От він і вирішив
зателефонувати.  Катруся подякувала йому і попросила організувати
здачу квитка на літак, бо вона залишається біля Григорія. Павло
Михайлович спитав ,чи вона впевнена, що їй потрібно залишитись, на
що дівчина ствердно кивнула у відповідь  і подала квиток та
номер  картки, куди мають повернути кошти.
       ...Блідий юнак лежав на шпитальному ліжку, навіть не підозрюючи ,як
кардинально зміниться його життя з цієї миті. Коли вони залишились наодинці ,
Катруся легенько торкнулася руки Григорія, яка  лежала поверх простирадла.
 У цьому дотику відчувалося море ніжності.
В  голові дівчини роїлися тисячі думок, одна з них: «Що далі?»

      

Розділ 2                 

                                           Війна

А далі...  далі було пробудження, лікування та реабілітація у далекій
Австралії. По поверненні додому Григорій та Катруся одружилися.
Благословення мами вони отримали , ще будучи в Австралії.
Друзі гамірно вітали молодят з цією визначною подією, до котрої
доєднався і диплом Катрусі про звання магістра медицини!
         Весільну подорож подружжя планувало провести у зимовій
резиденції Карпат - Буковелі, але  не все так сталось, як планувалось.
За два дні до від’їзду почалися ракетні обстріли України, котрі назавжди
змінили  світ!Росія почала широкомасштабне вторгнення в Україну з метою анексії і
поневолення. Страшні вісті летіли одна за одною.
    Григорій як військовий хірург терміново прибув у шпиталь. Катруся,
залишившись в  рідній домівці,  розмовляла з мамою по телефону,
ледве стримуючи  сльози. Здавалось, вона була готова до всього, але
те, що почало відбуватись у країні , викликало глибоке обурення,
тривогу, злість і люту ненависть до ворогів. Мама всіляко старалась заспокоїти
доньку і привести в рівновагу. Раптом їх розмову обірвав телефонний дзвінок  Григорія…
- Кохана, збери найнеобхідніші речі та приїжджай у шпиталь. Нам
будуть потрібні лікарі,   ми будемо разом, бо зараз повна невідомість.
Чекаю. До зустрічі. Я  тебе кохаю.
- Так, я постараюсь якнайшвидше добратися до міста, ще встигаю на
електричку. До зустрічі.
     Тим часом,  ракетні обстріли не припинялись. Ворожі танки
проривались до Києва, до Херсона, але  наші війська  змогли-таки
зупинити цей шалений натиск, народний супротив досяг вершин…
      Люди добровільно стояли в чергах до воєнкомату,  звідти йшли у ЗСУ
та новостворені загони Територіальної оборони.
     Звірства росіян не мали меж , спалені, розстріляні, пограбовані села
та міста, знущання, катування чоловіків, ґвалтування жінок та дітей,
знищення культурних цінностей  визвали  ще більший
супротив у громадян…
       Шпиталі були переповнені пораненими вояками, яких постійно
доставляли з лінії фронту. Катруся допомагала Григорію в операційній, чергувала у
шпиталі. Перші місяці війни вони  звідти майже  не виходили.
     Після  визволення Ірпеня, Бучі, Гостомеля від окупантів Катруся з
волонтерами відправилась допомагати місцевим жителям.
Григорій майже весь час пропадав в операційній. Все перевернулось з ніг
на голову… Мама кликала Катрусю до себе, але  вона відмовилась, не хотіла залишати
Григорія наодинці з війною.
   Клята війна продовжувалась, і кінця  їй було не видко. Весь світ
підтримав Україну - і  ЗСУ погнали ворога до державного кордону!
       Щасливі моменти трапляються в різні періоди життя -  ось  і Катруся відчула,
 що чекає дитину… Вона ждала  слушної  хвилини, щоб сповістити про це чоловікові.
Втома давалася взнаки, часом ,здавалось, що вона ось - ось втратить
свідомість, та думка про майбутню дитину знову придавала сил.
        Ракетні обстріли стратегічно важливих об’єктів не припинялись. Вже
промайнули непомітно весна і літо, осінь  ступила  на поріг…
       Нарешті, закоханим вдалося зустрітися!  Григорій ,ніжно пригорнувши кохану,
 прошепотів:
- Пробач мою  неуважність… Скажи те,  про що мовчиш…
- Так, мій любий, у нас буде малюк, хто ,не знаю, побачимо при
народженні, я ще не була у лікаря, але на днях обов’язково піду…
- Обіцяєш?...

- Так, обіцяю… Все буде гаразд. - прошепотіла Катерина, ніжно
пригортаючись до чоловіка.
- Мене переводять у шпиталь на сході,- тихо мовив
Григорій. - Там багато поранених, потрібна заміна лікарів, люди
мають хоч трохи відпочивати. Я не можу тебе взяти з собою…і
залишати одну не хочу. Ти відправишся у Мельбурн, там тебе
зустріне мама… Я вже про все домовився. Друзі -  волонтери відвезуть
тебе до Німеччини, а звідти є прямий рейс  у Мельбурн. Не
сперечайся. Це не обговорюється. Зустрінемося після перемоги. У
тебе на те , щоб піти до лікаря і зібратись в дорогу,  рівно два дні.
Квиток отримаєш у Берліні. Я хочу, щоб майбутнє нашої дитини було
щасливим,  і так буде!
         Катерина сиділа мовчки, все наче заніміло, але  усвідомлювала, що
Григорій поступає вірно. Важко їй буде, та вона  якось справилась би, але
він, Григорій, має оперувати хворих і бути спокійним за життя
найдорожчих людей…
- Як скажеш ,коханий ! Та я так  хотіла бути завжди з тобою поруч ,-
шепотіла вона.
-Так і буде, але після народження нашого дитяти. Дай,  я послухаю , як
б’ється його серденько… О, ніжка вже випнулась… Пробач, що
пропустив так багато… Я буду завжди поруч і піклуватимуся про вас ...
от тільки хай  скінчиться ця клята війна. Люблю вас сильно - сильно…
        Важкі чоловічі сльози краплинками тонули у її волоссі...
Голосне завивання сирени та голос з телефону:«Повітряна
тривога! Пройдіть в найближче укриття!»-  вивів їх із ліричних
роздумів.
       У шпитальному укритті напівтемно. Залишивши там
Катрусю ,  Григорій піднявся у відділення допомагати хворим добратися до
укриття.
      Наступний день промайнув швидко, і  коли на порозі
ординаторської появилася Катерина, очі її світилися щастям.
- Та кажи вже, як справи? - з нетерпінням в голосі, обійнявши
дружину, запитав Григорій.
- Гришо, у нас двійня! - радісно сповістила Катруся. - Двійня… донечка
і синочок…
- Дякую тобі кохана, дякую, Боже, за гарну звістку! - вже не ховаючи
свого щастя, радісно вигукнув Григорій.
       Колеги, які в цю хвилину були в кабінеті,  аплодували, вітаючи з майбутнім
поповненням у родині, і стомлено посміхались.

        Прощання з тітонькою Ганною та хатинкою зайняло ще один день,з
собою Катруся взяла найважливіші документи та кілька
фотокарток.
      Тітонька супроводжувала її на кладовище,  щоб вклонитися бабусі та
помолитись на її могилці перед далекою дорогою.
Підійшовши ближче до місця поховання бабусі Февронії ,вони очам
своїм не повірили : неподалік від кладовища , сидячи на старому пеньку,
на них ніби  чекала біла ворона, та сама , що і в день приїзду мами, а біля неї
лежало велике червоне яблуко. Обережно взявши дзьобом за хвостик яблуко, вона
пошкандибала назустріч Катрусі і поклала яблуко за крок від жінки.
Катруся, піднявши його , хотіла подякувати вороні, але  та мов крізь
землю провалилась…
- Це бабуся принесла тобі гостинчик на дорогу. Довези його мамі,-
сказала тітка Ганна, і вони вже мовчки пішли далі. Помолившись,
відправились до хатинки, де на них вже чекало таксі…

Розділ 3      Будем жити

 Дорога для Катрусі видалась дуже важкою, але, нарешті, вона -
таки в Мельбурні. Смуток і радість одночасно переповнювали її
сердечко. Розлука з коханим та рідною домівкою не давали їй  відчути
повноту щастя  при зустрічі з мамою, та  й малюки постійно
нагадували про своє існування .
         Григорій у ці хвилини вже оперував поранених у Дніпрі. Складні
операції відволікали його від думок: «А що там, у Катрусі?…» Від
втоми він буквально провалювався у прірву короткого сну. Це
тривало до моменту дзвінка з Австралії. Від ніжного щебету дружини
ставало спокійніше і тепліше на серці. Для нього головне те, що його
найрідніші  тепер у безпеці, і він повністю може віддатися роботі, хоч біль
від нещодавно перенесеної травми  давав про себе знати. Та це
було ніщо у порівнянні з тим горем,  яке траплялось на кожному
кроці. Молоді хлопці з відірваними кінцівками, покаліченими тілами
стійко тримались і, часом, навіть підтримували лікарів. Страшні
картини реальності відкинули назад все особисте… Робота, робота,
робота… Рятуючи життя військових, Григорій іноді  відчував власне
безсилля,  витираючи скупі чоловічі сльози.
        Волонтери постійно щось привозили до шпиталю. Здавалось ,
весь світ допомагає Україні. Головною проблемою стала нестача
лікарських препаратів, але з часом усе наладилось. Дні і ночі
сплітались в одне ціле.
       Так промайнули  перші три місяці…Григорій повертався з
відрядження у свій шпиталь в тилу, та ворог ракетними обстрілами
діставав в усі куточки України. Загроза обстрілів і там була
постійною. До шпиталю привозили і  цивільних. Ворог не
гребував нічим, вбиваючи жінок, дітей, руйнуючи  навіть
лікарні та  житлові масиви…
         Війна руйнувала і  людські долі. Григорій думкою був уже біля
Катрусі, та тільки думкою… Дорога до зустрічі буде довгою…
     Через декілька днів Григорій буде у їхній домівці, а потім -
знову у шпиталі дні і ночі.
     Несподіванкою  стала відсутність квитків на потяг, та все
ж йому  поталанило. Волонтери, котрі привозили гуманітарну допомогу,
повертались до західного кордону і люб’язно погодилися забрати
Григорія в  свою компанію. Це були представники із Польщі та
Ірландії. Їхали мовчки, втома давалася  взнаки. Четверо чоловіків по
черзі сідали за кермо: прохолода листопаду  не дозволяла зупинятись надовго,  до того ж ,
 і обстріли час від часу супроводжували їх в дорозі.
    Усі спілкувались англійською, і Григорій подумки дякував своїм викладачам за науку, бо ,
будучи студентом,  він не дуже полюбляв вивчати іноземну. Анатолій
Петрович , викладач  кафедри іноземних мов, постійно наголошував на тому, що
лікар має володіти трьома, а то і чотирма мовами. От і знадобилась
англійська навіть у такій ситуації. Троє нових знайомих були
старшого віку, Григорій відчував себе серед них юнаком, хоч
сивина вже давно оселилась на його скронях…
        В голові роїлося безліч думок та спогадів, але  втома брала своє…Сон в
даному випадку був рятівним, бо від побаченого та пережитого в
шпиталі Дніпра важко було зосередитись на чомусь приємному і
спокійному. А попереду його чекає ще так  багато роботи…
      Раптом машина зупинилась,  і сон як рукою зняло…З розмови зрозумів, що в
моторі щось потрібно полагодити, а це займе час, Запитав у Хорста,
де зараз вони знаходяться, бо по обидва боки дороги був  ліс . Виявилося, що
зупинились десь між Калинівкою та Вінницею :  ще б трішки  - і вдома…
      Нові друзі їхали до кордону у Волинському напрямку, але погодились підвезти його до
Вінниці…Вийшовши з машини,  Григорій спробував точніше
визначити  місце знаходження. Пройшовши метрів  тридцять
вперед, побачив знайомий поворот і лісництво, назви населених
пунктів були закриті. Звідти виїжджав на головну трасу грузовик,
який спочатку проїхав далі, та потім зупинився. З кабіни вискочив водій і
ще  здалеку гукнув:
- Григорію, це ти?!
Теплі обійми підняли настрій усім присутнім. Це був син тітки
Ганни, віз продукти, зібрані односельцями до міста, щоб вже зранку
роздати в  пункти прийому переселенців. Дізнавшись що
трапилось, він запропонував затягнути машину  в село, там
відпочити і дочекатися його приїзду,а потім  разом  все відремонтувати..
    Григорій був радий  запропонувати  друзям розміститися у
їхній з Катрусею хатинці.
- Хоч там прохолодно зараз,та то не біда, можна завжди грубку
розтопити, а ключі у тітки Ганни зберігаються,- вже веселіше сказав
Григорій.
       Так і вчинили, а  вже за півгодини вони пили чай на кухні і
мостилися відпочити. Спали хто де! Григорій
приліг на лавці біля столу,  з портрета на стіні до нього посміхалася
його Катруся.
         Голосним кукуріканням їх розбудив півень, котрий, забравшись на призьбу,
наче спеціально, заглядав у вікно і кукурікав. Слідом за півнем
постукала в двері тітка Ганна з молоком і, як завжди, з пиріжками.
Снідали мовчки, кожен думав про своє…
       Йонас, розглядував фотокартки у рамці на стіні -  і аж встав від
несподіванки….
- Що ти там, друже, побачив? - спитав його Хорст.
     Той  здивовано показав пальцем на фотокартки, і, підійшовши ближче
 до стіни, на якій  висіла рамка, запитав:
- Хто ось цей молодий чоловік, і як він тут опинився?
- Це батько моєї дружини, Максим. Він пропав безвісти вже дуже
давно. Був геологом. Мабуть, загинув в експедиції.
- Та ні, він живий! Років двадцять тому в Гімалаях після сходу
лавини ми натрапили на напівмертвого чоловіка, підібрали , але  не
знали,  хто він  і звідки, бо  довго не приходив до тями. Тож  його звати
Макс?  Оце так дива! Мені ж ніхто не повірить!
      Йонас  сфотографува усі світлини , які були в хаті.
В двері постукали, на порозі стояв Петро, котрий щойно повернувся
з міста. Всі заметушились і поспішили до автівки. Петро зі знанням справи
відкрив капот і почав там копирсатися.
- Та ж тут акумулятор сів! Зараз зарядимо, а поки  що я інший принесу, перевіримо, чи
працюватиме двигун!

          Всі полегшено зітхнули, бо новим друзям Григорія потрібно було
терміново повертатись, і так часу багато згаяли. Автівкою займався
Петро, він і справді був майстром на всі руки. За три години все
працювало. Тітка Ганна таки встигла нагодувати всіх борщем.
           До Вінниці друзі - волонтери вже не поїхали, розвернувшись у напрямку
Житомира. Перед від’їздом обмінялись мобільними даними. Йонас
пообіцяв дізнатися все про Макса.
         Григорій повернувся в хатинку, яка вже стала для нього рідною.
Завтра знову в  госпіталь, знову робота, а так хочеться хоч на хвилинку
зазирнути до Катрусі, послухати,  як у її лоні набирають сил їх діти.
Вже ж  має на днях народжувати, а може,  вже й народились його
малюки…Тишу сполохав тріскіт телефону,серце наче завмерло на хвилину:
 Катруся!
- Алло, привіт,  рідна, як ви? Не повіриш -  я у нашій хатинці!- все
одночасно  вилетіло з вуст Григорія.
- Привіт, коханий!- чулося з іншого континенту. - У нас тепер є
синочок і донечка! Все пройшло добре. Мама поряд. Донечка - твоя
копія, а от синочок на мене схожий! - щасливо торохтіла Катруся.-
Я дуже за тобою скучила, кохаю тебе, світлини дивись в Телеграмі.
Всім привіт! Час годувати діток. Тримайся і бережи себе.
Кохаю міцно!
Телефон замовк...
Григорій сидів і щасливо посміхався,  усвідомлюючи, що він тепер
татусь, і  для повного щастя їм потрібна тільки Перемога! Життя
продовжується,  і їхні  діти мають рости щасливими у рідній країні. Скупі
чоловічі сльози котилися по щоках… Тепер можна, ніхто не бачить...

@Галина Рибачук-Прач

2023р