До зiрок

Здолавши болі, зменшити напругу,

Поринувши в світ спогадів та мрій,

Пройти віки та опинитись знову

В обіймах теплих рідної руки.

Мовчанням красномовно говорити

Читаючи лиш посили думок

Тебе, тебе одного лиш любити

Й  летіти разом, разом до зірок.

Автор світлини:
Sergii Vidov

Солодкі миті

Солодкі миті забуття
Подарувала мені доля,
Біжить, спішить моє життя,
Як річка, що тече у море...

Ось бачу світло у пітьмі,
Там, наче сяють твої очі...
Здалось мені, що вдалині,
Ти сонце обійняти хочеш…

А я стелю тобі постіль,
На неї впав чарівний промінь
Стаєш на мить ти золотим,
Як житній колосок у полі...

Проснусь від дум, а на вікні,
З колоссячка лежить віночок...
Мрії навіяв чарівні
Білих метеликів таночок.
2012р


Із книги: "Вірю, надіюсь, молюсь...", 2015р

Де суджено цвісти там й розцвіте,
у теплім літі чи в холодну зиму
розквітне диво-ружею в саду
чи в камені оселиться в надії,
що хтось помітить і зупинить час,
щоб хоч на мить помилуватись нею,
трояндою, що в кам'яних руках
завмерши знову розцвіла  зорею.

Для кожного цвітіння є свій шлях
в нашім вимірі і у чужих світах.
Допоки дух планети ще не згас
квітнуть тут двоє: Муза і Пегас.

 Сонячний глечик

Залізло сонце в глечик на столі,
Мо' пити  чи скупатись захотіло,
Пробралося в шпаринку у вікні
Й в бездонній чистоті затріпотіло
Ніби краплинку всесвіту свого
У глечик кришталевий помістило.
Й розмалювало в кольори мій день
Дало наснагу і бажання жити
Читати книги, слухати пісень
Та в затишній оселі каву пити.
27.11.2019.

У полоні почуттів

У полоні почуттів

Я в полоні твоїх очей,
Павутинка білих ночей.
І в обіймах твоїх палких
Тану, наче той перший сніг.
Розливаюсь хвилею струн
Золотих поетичних рун.
Гімн любові звучить в цю мить,
Щастя - ось воно, і не спить...
І підносить аж до небес
Легкокрилий вінок чудес.
Я у Всесвіт із ним лечу,
Мрію з зорями досхочу.
Полонянка темних ночей,
Королева казкових фей.



Із книга поезії "Помолюся за любов", 2019р 
Малюнок; Інтернет.

Новорічний подарунок

Мороз вималював візерунки на віконному склі такі, що жоден художник у світі не зможе його перевершити в майстерності. Маленька дівчинка замотана в теплу пухову хустку сиділа на лавці біля вікна і своїм диханням розтоплювала цей малюнок, пальчиком виколупуючи морозові сніжинки та через цю маленьку щілинку визираючи на вулицю.
Снігу в ту зиму намело багатенько, заввишки в паркан. Дівчинка очікувала на прихід тата, ще спозаранку він відправився за ялинкою до лісу. Вже й смеркатись почало. Мама біля печі готувала вечерю, два старші братики щось читали, сидячи на ліжку біля грубки дівча хвилювалось, адже скоро Новий рік, а ялинки ще нема...
Аж ось скрипнули вхідні двері. На порозі стояв тато, посміхаючись, щось рукою обережно притискав до грудей.  Дівчинка першою кинулась йому назустріч і він поклав маленького, пухнастого клубочка їй у руки.
Цей новорічний подаруночок для тебе, - промовив тато.
Зайченя,- закричала радісно дівчинка, тут до неї відразу підбігли й брати. Всі зайняті були зайчиком, забувши про ялинку. Тато тихенько повернувся на вулицю і через деякий час у дверях всі побачили лісову красуню. Радість була безмежна. Мама принесла хрестовину, на неї й прикріпили ялиночку. В кошику поселили манюсіньке перелякане зайченятко зі шматочком морквини.
За годину ялиночка вже була зодягнена в прикраси, частково зроблені власноруч. На верхівці красувалася різдвяна зірка. Було вже пізно, в хатинці готувалися до сну, а вже вранці під ялиночкою діти очікували знайти свої новорічні подарунки. Тато розповів, що зайченятко було саме самісіньке під кущиком, слідів навколо ніяких не видно було і воно б там просто замерзло. Чому та як воно там опинилось ніхто так і не дізнався. Ось тато його і приніс разом з ялинкою додому. Тепер зайченятко, зіщулившись, спало в кошичку. Ялиночка була високою, до самісінької стелі. Дівчинка граючись постелила під нею кожушка, та  поруч із зайченям заснула. І снився її чарівний сон з цукерками, санчатами, сніговиком та новими чобітками.

У цьому листопаді, як ніколи,
В повітрі розливається тепло,
А ми живемо з думкою, що скоро
Зима розстелить біле полотно.

Завіє віхола і стоголосо,
Звучатиме відлунням у вікні
Та похапцем, художник наш, Морозко
Малюнками порадує на склі.

Чекатиме малеча Миколая,
Й він прилетить з гостинцями до них,
І пісню колискову заспіває
У снах солодких, теплих, чарівних.

 
 Я та осінь

Ще не скинула одіж верба, 

Бо туманами теплими вмита, 

Та іще не пожовкла трава 

Діамантами - росами вкрита. 

Їжачки вже готові до сну, 

Сонно ящірка моститься в нірці... 

Віч-на-віч в цю ранкову красу 

Я та осінь на нашій зупинці.

  Віночок долі

(із циклу:"Оповідки від бабусі Марусі")

  Неподалік старого дуба, схилившись над ставком росла верба, мабуть, віком вона була трішки молодша за дуба. Схиливши своє гілля до води вона цілими днями милувалась своєю вродою. Та щось ніби підспівувала в унісон з очеретом, який вже майже заполонив собою увесь ставок.   
  Цього вечора, дивлячись на вербу та слухаючи їхню з очеретом пісню, бабуся Маруся пригадала історію, яка відбулась в давні часи. Їй цю історію переповіла її прабабуся…
   В ту ніч, розпочала вона свою оповідку,  була страшенна гроза. Блискавиця розсікала навпіл нічну темряву, грім був таким гучним що здавалось груди каміння сиплються з неба. Ставок тоді ще виглядав як невеличке озеро посеред лісу і його хвиля підіймалась десь з півтора метра над берегом, плакали зламані берізки, вільха ніби стогнала людським голосом, дуби потріскували гіллям, а верба купалася у цьому стрімкому потоці хвиль наче й нічого не трапилось. Діти в хатинці, що стояла обабіч лісової галявини не спали. Страшно їм було. Мати тихенько молилася в кутку, стоячи навколішки. Малий Омелянко з Іванком з під фіранки заглядали у вікно. Тато в сінях димів люльку. Маленька Япрусинка тихенько плакала, шмиргаючи носиком. Хатинка була з солом’яною стріхою і в грозові ночі мало хто наважиться заснути, хіба що грудне дитя.
Дівчинка також просунула свого носика до віконця та аж ахнула чи то від блискавки, чи то ще щось угледіла…
А таки угледіла! Між вербовим гіллям стояла струнка дівчина з довгим розпущеним волоссям і руками простягнутими до неба, на голові у неї був вінок з верболозу.
- Лусалка, прошепотіла вона, але так, що навіть мама почула і кинулась до дітей, відтягуючи їх від вікна, щоб не накликати біду… Япрусинка, вже й плакати перестала, тільки очі були великі й здивовані..

- Мамо, там тьотя Лусалка? Їй не стласно!?
- Мовчи доню, мовчи й нікому не кажи про це, то тобі привиділось, то все блискавиця, - заспокоювала мати дитину.
- Ні, то Лусалка, - шепотіла вперто дівчинка…
Якоїсь миті все стихло і завмерло.
Батько зайшов в кімнату. Діти залізли на піч, а батьки мовчки вляглися на полатях.
Раптом ніби якась пісня полинула над ставом…
- Це не Русалка, то вітер у вербовім гіллі гуляє й співає з очеретом, каже заспокійливо мама. Спіть, бо вже скоро розвидниться.
Того дня діти прокинулись пізно. Мати їх і не будила. Була щаслива, що хата вціліла. Таке тут рідко трапляється. Ото страху натерпілись..
Малеча, босоніж гайнула до ставу, де росла  й молоденька вербичка, мати побачивши це кинулась навздогін…
- Бацис, бацис, я казала, кричала Япрусинка, то лусалка була, он віночок пливе…
А й справді, по спокійному вже озері плавав вінок з верболозу…
Мама притулила доню до себе й сказала: «Так то, мабуть, дівчина з села купатись приходила, та віночок загубила… А може на кохання ворожила до якого бережка пристане в той бік і заміж піде, а він он посеред озера спинився… Мабуть, у траві заплутався. Ходімо до хати, а то ще холодно тут»
Хлопчаки побігли, а дівчинка всю дорогу озиралася, ніби очікуючи ще щось підгледіти… Все довкілля ніби завмерло… Відтоді вона сама до озера не насмілювалась підійти. У її пам’яті закарбувалась гроза та небезпека. Коли ж виросла, то залишилась уже зі своєю сім’єю жити в батьківській хаті й жартома все згадувала про той віночок, що мов завмер посеред озера. Це, мабуть, вже тоді він знав, що саме вона, Япрусинка, залишиться господарювати на батьківському обійсті.

Вже смеркалося і діти тихесенько розійшлися по домівках. Бабуся тепло посміхалась дивлячись їм услід.

Ромашкова фея

   

Ромашкова Фея.

 Із циклу: «Оповідки від бабусі Марусі»

 

Ромашкова Фея.

-  Було то вже дуже давно,- розпочала свою оповідку бабуся Маруся. В одній родині росло двоє діток: хлопчик Роман та дівчинка Анастасія. Жвавими, добрими та слухняними  росли дітки.
    Одного разу, влітку, вирішили вони піти до лісу, щоб чорниці назбирати. Густий  ліс ріс неподалік за селом. Діти добре знали туди дорогу, а у лісі далеко не заходили, скраєчку назбирають ягідок і додому несуть. Мама щаслива, що таких помічників має.
Але  цього разу трапилось ось що…
   Ідуть братик із сестричкою, кошичками розмахують та пісеньку співають про лісочок та грибочки… Ось і знайома кладочка через рівчак. Швиденько перебравшись на інший бік, вони попрямували далі. Весело їм було. Та раптом обоє зупинились не розуміючи, що трапилось і куди це вони прийшли? Стежечка стала вузенькою і пролягала через, здалося, безкрає ромашкове поле. Діти були впевнені, що раніше його тут не було.
- Ой, Ромчику, дивись яка краса!- голосно запищала тоненьким голоском Настуня. А Роман оглянувся довкола і здивовано промовив: «Здається ми не в той бік повернули. Минулого разу цього поля тут не було…»
- Ой, що ж тепер нам робити?- вже прошепотіла розгублено дівчинка.
- Заспокойся,- промовив братик,- відпочиньмо трішки та поміркуємо куди ж це нас занесло.
    Настуня погодилась з ним, але ще зі сльозами в очах почала озиратися довкола.
- Ромчику, глянь які гарні квіточки, -промовила вона.
- От і назбирай їх та сплети собі віночок, а я уважно все огляну — відповів хлопчик.
  Дівчинка трішки заспокоївшись почала зривати квіточку за квіточкою.
Навколо неї, ніби танцюючи кружляли різнокольорові метелики. Аж раптом, легесенько хтось ущипнув її за пальчик, якраз тоді, коли вона хотіла зірвати велику білу ромашку.
- Ой, ой, хто тут є?- зойкнула дівчинка і відразу ж побачила перед собою у сріблястому сяйві на жовтому ґудзичку серцевини квіточки маленьку, меншу за мізинний пальчик дівчинку. Незнайомка була така мила та чепурненька, що Настуня зовсім забула про біль.
- Ти хто,- пошепки, щоб не налякати незнайомку, спитала вона.
У цю мить у неї над головою  загули бджілки. Їх було, мабуть,  більше десятка. Колом вони оточили квітку на якій стояла незнайомка. Дівчинка завмерла від подиву та ляку, бо знала, що бджоли можуть дуже боляче ужалити. Раптом легенький вітерець доніс до вух дівчинки тоненький і дзвінкий голосочок.
- Я, Срібляночка, фея цього квіткового поля.

- А я Анастасія, Настуня, так мене братик Ромчик називає.
У цю мить  дівчинка за плечима феї побачила срібні крильця. Волоссячко, з маленьким капелюшком – пелюсточкою, випромінювало сріблом.
- Навіщо ти мене вщипнула?- трішки ображено запитала фею дівчинка.
- Щоб ти припинила знищувати мої квіти. І ти хотіла зруйнувати мою домівку.
- Вибач, — сказала Настуня, я про це навіть не здогадувалась. Адже таке трапляється тільки в казковому світі.
- Хм, так ти й потрапила в мою казкову Ромашкову країну. За межею стежки починається зовсім інше життя. а тут життя польових трав та квітів, метеликів, бджілок, жучків, комашок, кумедних черв’ячків та равликів. Зазвичай його ніхто не бачить. Ви перші хто завітав до нас. Тому вам здалося, що заблукали. А насправді ви йдете у правильному напрямку.
- Вибач мені Срібляночко, я зовсім не хотіла образити тебе та твоїх друзів. І що ж мені тепер з оцими квітами робити?- сумно пролепетала Настуня,- а де мій братик?

-Та ось він, неподалік,оглядає поле,- відповіла Срібляночка,- зараз повернеться до тебе.

 Фея розправила свої крильця і перелетівши та зручно вмостившись на одній із зірваних дівчинкою ромашок промовила: «Зроби те, що збиралась з ними робити. Ці квіточки вже неможливо повернути до життя, а для тебе вони стануть гарною прикрасою, але більше без великої на те потреби не завдавай шкоди польовим квіткам.»
- Добре,- радісно відгукнулася дівчинка, сплітаючи віночок. Фея з великою цікавістю спостерігала за нею. І коли він був готовий дівчинка уквітчала свою голівку та промовила: «Тепер я також Фея, тільки Ромашкова.»
   Срібляночка дзвінко розсміялась і, бажаючи щасливої подорожі, провела дівчинку до стежинки. Там на неї вже чекав стурбований Ромчик.
    На прощання фея залишила в косах дівчинки малесеньку, срібну квіточку надзвичайної краси й, в оточенні бджілок-охоронців, полетіла над полем, оглядаючи свої володіння.
   Роман дуже зрадів побачивши сестричку у супроводі феї Срібляночки,  він зустрічав її на квітковій галявині біля їхнього будинку раніше.              Подарунок феї вивів їх прямісінько до лісу, там вони назбирали чорниці та щасливо повернулися додому.
   Діти завжди пам’ятали фею полів, Срібляночку. І ставши уже дорослою Настуня  у волоссі носила срібну квітку, подарунок казкової феї. І вже своїх діток навчала любити та оберігати природу. 

   Ось на сьогодні і все, пора йти вечеряти,- промовила усміхаючись бабуся  та обпершись на свою палицю потихеньку пішла до хатинки. Дітки поспішили слідом за нею.