Сопілкарик та Оринка.

(із циклу:"Оповідки від бабусі Марусі")
  Ой лишенько, -зойкнула бабуся, — окуляри в хаті залишила! Прийдеться вам слухати й сьогодні мою казкову історію,- промовила вона і закрила уже приготовану до читання книгу.
  Коли я була ще зовсім маленькою дівчинкою, моя бабуся розповідала мені про берізку, яка плакала вночі та співала зі сходом сонечка. Ось тутечки, неподалік нашого дуба,- розпочала вона свою оповідку,- там де протікає Дзвінкий струмочок, ріс березовий гай. Посеред нього, біля струмочка, розкинулася дуже гарна галявинка. Сюди, у святкові дні, завжди збиралися хлопці та дівчата. Співали пісень, водили хороводи…Весело було. 
 Одного разу приблукав на їх спів юнак. Такого красеня в цих краях і не зустрічали. От тілько, мабуть, бідний був, мо й сирота. Ніхто цього вже не пам’ятає. Одне кажуть, що була на ньому полотняна залатана сорочка й такі ж само старенькі штани та постоли з лози сплетені. Із-за пояса з вірьовки стирчала сопілка. Дівчата очей відвести не могли від статного молодика з карими очима та чорними вусиками, що тоненькою стрічечкою пролягли над губою. Волосся було довге,чорне, як ворона крило, а лице світле, усміхнене. Ото як заграв він на своїй сопілці то здавалося, що і вітер стих і квіти заслухались. Так відразу ж і закохалася у нього гарна дівчина з заможної родини, Оринкою звали. Красуня синьоока. А як вже заспіває то соловейко замовкав, милуючись тим співом. Мусіли батьки весілля справляти з сопілкариком Сафронком. Щастя їм усміхалося. Діток двійко у них появилося, та війна почалася і подався Сафронко до козаків, щоб ворогів з землі рідної прогнати.
А Оринка дуже сумувала за своїм коханим. Піде,було, ввечері, як худобу попорає та діток спати покладе, в той гайочок, стане навколішки молиться, а сльози струмком з очей течуть. Та одного разу побачила, що на тому місці, де вона на колінцях стояла, росточок з землі пробивається. А через деякий час виросла з нього тендітна берізка. Ото ж радості було, добрий знак, життя значиться продовжується. Тепер з самого раночку прибігала Оринка до неї й співала так, як раніш своєму Сафронкові. Й таки дочекалася, на другу весну повернувся він додому до неї, до діточок своїх. І жили вони щасливо. От які дива справжня любов робить. З тої пори, кажуть люде, та берізка вночі плакала, а на світанку співала.
- Як це, бабусю?- спитала Єва.
- Коли вона вночі плакала то крапельки вранці сповзали з листочків росою і так дзвінко та роса падала в струмочок, що здавалося це Оринка пісню співає.
- А чому так відбувається?- запитала Тетянка
Та кажуть люде, що дуже багато сліз виплакала Оринка за своїм чоловіком, от і проросла з них берізка. А потім ті слізки росою вранішньою у струмочок падали та несли свою пісню-розповідь аж у синє море і там зливалися в стоголосу пісню про щасливу долю.

Галина Рибачук Прач
2019