Віночок долі

(із циклу:"Оповідки від бабусі Марусі")

  Неподалік старого дуба, схилившись над ставком росла верба, мабуть, віком вона була трішки молодша за дуба. Схиливши своє гілля до води вона цілими днями милувалась своєю вродою. Та щось ніби підспівувала в унісон з очеретом, який вже майже заполонив собою увесь ставок.   
  Цього вечора, дивлячись на вербу та слухаючи їхню з очеретом пісню, бабуся Маруся пригадала історію, яка відбулась в давні часи. Їй цю історію переповіла її прабабуся…
   В ту ніч, розпочала вона свою оповідку,  була страшенна гроза. Блискавиця розсікала навпіл нічну темряву, грім був таким гучним що здавалось груди каміння сиплються з неба. Ставок тоді ще виглядав як невеличке озеро посеред лісу і його хвиля підіймалась десь з півтора метра над берегом, плакали зламані берізки, вільха ніби стогнала людським голосом, дуби потріскували гіллям, а верба купалася у цьому стрімкому потоці хвиль наче й нічого не трапилось. Діти в хатинці, що стояла обабіч лісової галявини не спали. Страшно їм було. Мати тихенько молилася в кутку, стоячи навколішки. Малий Омелянко з Іванком з під фіранки заглядали у вікно. Тато в сінях димів люльку. Маленька Япрусинка тихенько плакала, шмиргаючи носиком. Хатинка була з солом’яною стріхою і в грозові ночі мало хто наважиться заснути, хіба що грудне дитя.
Дівчинка також просунула свого носика до віконця та аж ахнула чи то від блискавки, чи то ще щось угледіла…
А таки угледіла! Між вербовим гіллям стояла струнка дівчина з довгим розпущеним волоссям і руками простягнутими до неба, на голові у неї був вінок з верболозу.
- Лусалка, прошепотіла вона, але так, що навіть мама почула і кинулась до дітей, відтягуючи їх від вікна, щоб не накликати біду… Япрусинка, вже й плакати перестала, тільки очі були великі й здивовані..

- Мамо, там тьотя Лусалка? Їй не стласно!?
- Мовчи доню, мовчи й нікому не кажи про це, то тобі привиділось, то все блискавиця, - заспокоювала мати дитину.
- Ні, то Лусалка, - шепотіла вперто дівчинка…
Якоїсь миті все стихло і завмерло.
Батько зайшов в кімнату. Діти залізли на піч, а батьки мовчки вляглися на полатях.
Раптом ніби якась пісня полинула над ставом…
- Це не Русалка, то вітер у вербовім гіллі гуляє й співає з очеретом, каже заспокійливо мама. Спіть, бо вже скоро розвидниться.
Того дня діти прокинулись пізно. Мати їх і не будила. Була щаслива, що хата вціліла. Таке тут рідко трапляється. Ото страху натерпілись..
Малеча, босоніж гайнула до ставу, де росла  й молоденька вербичка, мати побачивши це кинулась навздогін…
- Бацис, бацис, я казала, кричала Япрусинка, то лусалка була, он віночок пливе…
А й справді, по спокійному вже озері плавав вінок з верболозу…
Мама притулила доню до себе й сказала: «Так то, мабуть, дівчина з села купатись приходила, та віночок загубила… А може на кохання ворожила до якого бережка пристане в той бік і заміж піде, а він он посеред озера спинився… Мабуть, у траві заплутався. Ходімо до хати, а то ще холодно тут»
Хлопчаки побігли, а дівчинка всю дорогу озиралася, ніби очікуючи ще щось підгледіти… Все довкілля ніби завмерло… Відтоді вона сама до озера не насмілювалась підійти. У її пам’яті закарбувалась гроза та небезпека. Коли ж виросла, то залишилась уже зі своєю сім’єю жити в батьківській хаті й жартома все згадувала про той віночок, що мов завмер посеред озера. Це, мабуть, вже тоді він знав, що саме вона, Япрусинка, залишиться господарювати на батьківському обійсті.

Вже смеркалося і діти тихесенько розійшлися по домівках. Бабуся тепло посміхалась дивлячись їм услід.