Поза часом, або кохання без кордонів.

І знову доля закинула мене у мальовниче волинське село. Я поспішала, щоб потрапити до своєї рідні засвітла, але не так сталося як гадалося. З усіх боків швидко насувались сутінки. Темінь окутувала все довкілля. Та ось же вона біленька, чепурненька хатинка. Поглядом стрілася з віконцем у якому ще рік тому допізна горіло світло. Сьогодні чорними скельця вікна дивилися на мене заглядаючи в душу. Зупинившись, та присівши на призьбі пригадала останню зустріч з людиною яку доля призначила мені ріднею.
В той вечір очі літнього сивочолого чоловіка випромінювали якусь неймовірну журу і водночас тепло.
Я відчувала, що він має потребу у розмові. Це була розмова-сповідь непростого життя чоловіка який пройшов нелегкі дороги та залишився Людиною з великої літери. Пригадалось дитинство, сирітство, голод, бідність… Але не про це сьогодні, сьогодні про кохання, а може про його миттєвості, про які згадується і через більш ніж півстоліття…
  Звали її Хайді. Молода, вродлива німкеня, двійко діток та юнак з Волині якого доля остарбайтера закинула далеко від Батьківщини… Всяк траплялось у молодого Павла за чотири роки митарств по світу. Важка робота його не лякала, туга за батьком та маленькими братами та сестрами час від часу нагадували про себе. Радянські війська стрімко вели наступ з одного боку, союзні з іншого, а люди полонені, остарбайтери та місцеві німецькі та австрійські жителі між ними пробували вижити. Насправді, говорив Павло, то було пекло. Вирвавшись з одного полону потрапив в інший, а з нього вирвався на волю… А куди йти? От і пішов куди очі дивляться і ноги несуть. І привели вони його до будиночка, що вимальовувався у підніжжі гір. До воріт йому на зустріч вийшла вона - Хайді. Юнак ламаною німецькою спитав чи не потрібен їм помічник, працюватиме за житло та їжу, але і піти може у будь-який час. Хайді схвально хитнула головою.
У розмові з’ясувалося, що її чоловік, німецький офіцер, загинув на війні. Залишилось двоє діток і старенька фрау, мама чоловіка. Ставились до нього добре і хлопець чим міг старався їм допомогти. Та тиша ця була недовгою. По радіоприймачеві сповіщали які війська і де ведуть бої. Знову почалося бомбардування. Хлопець не довго роздумуючи вирішив пробратись до своїх. Хотів піти вночі, потайки та щось його зупинило. Вранці не втримався, взявши свій вузлик з пожитками пішов на схід, йшов не озираючись… Та вмить зупинившись повернувся. Двері в будиночку були відчинені. Посеред кімнати на стільці сиділа Хайді. Її руки лежали на колінах, вона плакала мовчки. Павло завмер на порозі. Тільки слова: «Пробач, я мушу йти» вирвались у нього. Їх погляди зустрілись. Вона звелась на ноги зробивши крок назустріч, він йшов до неї… Їх поєднали палкі обійми. Обоє розуміли, що це початок і кінець. Їм ніколи більше не доведеться зустрітись.
Ця мить прощання закарбувалась в пам’яті Павла на все його довге життя.

Прощавай Хайді…

Auf Wiedersehen Pavel… Danke.

  Він ішов і плакав. Важкі чоловічі сльози котилися по обвітреному вже далеко не юначому обличчі тамуючи біль душі. А там, далеко, чекали на нього спалена батьківська хата та рідня.
  Сумно і якось полегшено зітхнувши він сказав мені тоді: «Вже пізня година, пора відпочивати». 

І ось сидячи на призьбі будиночку з темним вікном я молюсь за них усіх, жителів небес. Може їх душі там можуть зустрітись і обійняти нарешті одна одну незважаючи ні на що, бо є кохання поза часом та без кордонів.
Галина Рибачук-Прач